Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Ці думки мали б розтанути із часом, стертися під дією невпинних поступових розчарувань від дорослішання. Однак у шістнадцять, запхавши в гаманець новісінькі тимчасові водійські права, Дарлінґтон узяв старий дідів «мерседес» і передусім поїхав до Лайтгаус-Пойнту. Хлопець стояв біля крайки води й чекав, поки йому явиться той світ. Минули роки і, познайомившись із Алекс Стерн, Деніел стримував бажання відвезти її туди, щоб подивитися, чи «Гроза», бува, не з’явиться перед нею, як пересічний Сірий, гуркотливим привидом веселощів і запаморочливого страху.

Коли стало цілковито темно і юрба дітей у масках гоблінів розвіялася, Дарлінґтон одягнув власний костюм, той самий, що й торік: чорне пальто й дешеві пластмасові ікла, з якими скидався на свіжу жертву стоматологічної хірургії. Він запаркувався в провулку позаду Халупки, де на нього чекала Алекс, тремтячи в довгому чорному пальті, якого він раніше не бачив.

— Може, поїдемо? — запропонувала вона. — Морозець.

Каліфорнійці.

— Десять градусів. А йти нам три квартали. Ти якось та й упораєшся із цією подорожжю крізь тундру. Молюся, щоб під пальтом у тебе був не відвертий костюм кішечки. Нам слід зберігати такий-сякий авторитетний вигляд.

— Я можу виконувати свою роботу і в коротеньких шортиках. Напевно, у мене навіть ліпше виходитиме. — Алекс нерішуче зобразила удар карате. — Більше свободи руху.

Принаймні черевики в неї були зручні.

У світлі ліхтаря Деніел бачив її густо підведені очі й великі золоті сережки. Залишалося сподіватися, що вона не вдягнула нічого занадто провокативного або кричущого. Йому не хотілося цілий вечір уникати осудливих зауважень членів «Рукопису» через те, що Алекс закортіло перевдягнутися сексуальною Покахонтас.

Він повів її провулком і вивів на Ельм. Дівчина здавалася настороженою, готовою. Після неприємностей у Авреліанців, після того, як вони розтрощили склянок і порцеляни на кілька тисяч доларів на кухонній підлозі «Іль-Бастоне», велося їй непогано. Можливо, Дарлінґтонові справи теж трохи пішли вгору. Вони обоє спостерігали за кількома першими перевтіленнями у «Вовчій голові», що минули без пригод, попри те що Шейн Макей стикнувся з труднощами, намагаючись прибрати звичної подоби, і їм довелося замкнути його на кухні, поки він струшував із себе півняче тіло. Хлопець розбив собі до крові ніс, намагаючись клюнути стіл, і його друзям довелося витратити кілька годин, ретельно висмикуючи з його тіла крихітне біле пір’ячко. Жарти про півня були неминучі.

Вони спостерігали за пробудженням небіжчика у «Книзі та змії», де висохлий труп за допомогою перекладача, химерно граючись із ним у моторошний зіпсований телефон, повідомив остаточну кількість нещодавно полеглих в Україні військових. Дарлінґтон не знав, кому в Держдепартаменті знадобилася така інформація, але припускав, що її неодмінно передадуть далі.

Вони стали свідками невдалого відкриття порталу під часу ритуалу «Сувою та ключа» — халтурної спроби відправити когось до Угорщини, у результаті якої вся гробниця пропахла чимось схожим на гуляш, і такої самої невиразної бурі, викликаної «Святим Ельмом» у їхній дірі на Лінвуд, після якої президент делегації та запрошені випускники мали дурнуватий і присоромлений вигляд.

— Вони всі скидаються на хлопця, який так набрався, що в нього не встає, — прошепотіла Алекс.

— Обов’язково бути такою вульгарною, Стерн?

— Скажи, що я помиляюся, Дарлінґтоне.

— Мені про це точно нічого не відомо.

Сьогодні все буде інакше. Вони не малюватимуть захисних кіл, лише повідомлять про свою присутність, пильнуватимуть за силами, що зберуться в нексусі «Рукопису», а потім напишуть звіт.

— Скільки все це триватиме? — поцікавилася Алекс, коли вулиця розгалузилася ліворуч.

— До опівночі, може, трохи довше.

— Я обіцяла Мерсі й Лорін зустрітися з ними в «Пірсонському пеклі».

— Вони до того часу так накидаються, що навіть не помітять, що ти запізнилася. А тепер зосередься: «Рукопис» здається безпечним, але це не так.

Алекс кинула на нього погляд. На її щоках були якісь блискітки.

— Схоже, ти нервуєшся.

З-поміж усіх товариств найбільше Дарлінґтона насторожував «Рукопис». Він бачив скептичний вираз на обличчі дівчини, коли вони зупинилися перед брудною стіною з білої цегли.

— Тут? — поцікавилася вона, щільніше закутуючись у пальто. Гупання басів і приглушені розмови долітали звідкись із-під вузької доріжки.

Дарлінґтон розумів недовіру Алекс. Інші гробниці були збудовані так, щоб походити на гробниці: пласкі постаменти «Кісток» у неоєгипетському стилі, стрімкі білі колони «Книги та змії», витончені решітки й мавританські арки «Сувою та ключа», улюбленого Дарлінґтонового склепу. Навіть «Вовча голова», члени якої присягалися, буцімто хочуть позбутися всіх таємничих церемоній і заснувати егалітарний дім, збудувала собі мініатюрну копію англійського маєтку. Дарлінґтон читав описи всіх гробниць у Піннелловому путівнику Єлем і відчував, що аналізу їх елементів чомусь бракувало тієї таємничості, якою від них віяло. Звичайно, Піннелл нічого не знав про тунель під Ґроув-стріт, що вів безпосередньо від «Книги та змії» до самісінького центру кладовища, або про зачаровані апельсинові дерева з Аль-гамбри у внутрішньому дворику резиденції «Сувою та ключа», які родили цілий рік.

Однак гробниця «Рукопису» ззовні скидалася на незграбний цегляний сквот з кількома смітниками під стіною.

— Це тут? — уточнила Алекс. — Вигляд жалюгідніший, ніж у діри на Лінвуд.

Власне, ніщо не мало жалюгіднішого вигляду, ніж «Святий Ельм» на Лінвуд з поплямованим килимом, просілими сходами й дахом, поцяткованим похиленими флюгерами.

— Не суди з одежі, Стерн. Цей склеп має вісім підземних поверхів і став притулком для однієї з найкращих у світі колекцій сучасного мистецтва.

Брови Алекс злетіли вгору.

— То вони каліфорнійські багатії.

— Каліфорнійські багатії?

— В Л.-А. по-справжньому круті чуваки вдягаються, як безхатьки, так наче хочуть, щоб усі думали, що вони живуть на пляжі.

— Підозрюю, «Рукопис» прагнув стриманої елегантності, а не кричущості типу; «Я трахаю моделей у своїй хатині в Малібу», але хтозна. Гробницю звів на початку шістдесятих Кінг-Луї By.

Дарлінґтонові ніколи не вдавалося відчути до архітектури середини століття щось більше за стриману повагу. Попри ретельні спроби захопитися її суворими лініями, її чітким утіленням, вона завжди здавалася хлопцеві позбавленою смаку. Його батько відверто кепкував із синових буржуазних уподобань і любові до башточок і загострених дахів.

— Тут, — підтвердив Деніел, обіймаючи Алекс за плечі та спрямовуючи трохи лівіше. — Поглянь.

Йому було приємно, коли вона вигукнула:

— Ох!

Під цим кутом можна було побачити захований у білій цеглі особливий візерунок. Люди здебільшого