Читати книгу - "Ковток повітря"

Якби десь у машині було дзеркало, взяв би його і почав роздивлятися себе, хоча і так чудово знав, як виглядаю. Огрядне тіло на п’ятому десятку, в темно-сірому, вже зношеному костюмі й котелку (дружина, двоє дітей і будинок у передмісті — все це зчитується з мене в одну мить). Червона пика і водянисті блакитні очі. Усе до болю знайоме. Та головне те, що промайнуло у моїй голові, як тільки я витяг протез, — усе це не має жодного значення. Навіть моя вставна щелепа. Так, я огрядний. І що з цього? Ну, схожий на букмекера-невдаху. Жодна жінка більше не згодиться провести ніч зі мною, хіба що за гроші. Я все це розумію. Але мені начхати. Не потрібні мені жінки, навіть молодість повернути не хочу. Єдине моє бажання — почуватися живим. І саме це я відчув, вдивляючись у первоцвіти і тліючі вуглинки під огорожею. На душі стало так затишно, а всередині палав вогонь.

Ставок вдалечині був так щільно вкритий ряскою, що, здавалося, по ньому можна пройтися. «І чому ми всі такі ідіоти», — думав я. Чому замість того, щоб витрачати час на всілякі дурниці, ми просто не підемо на прогулянку, не присвятимо її тому, щоб роззирнутися довкола? Та взяти хоча б той самий ставок: у ньому стільки всього є — тритони, равлики, п’явки, водяні жуки і бозна скільки ще всілякої живності, яку можна розгледіти хіба що під мікроскопом. Таємниця їхнього існування прихована під водою. Можна все життя витратити на те, щоб спостерігати за ними, та хоч сто років, і навіть один маленький ставок не пізнати до кінця. Віддатися своєму внутрішньому вогню, жазі до невідомого. Це єдине, заради чого варто жити, а ми відштовхуємо це власними руками.

Але я не такий. Для мене це важливо. Принаймні, так мені тоді здалося. Та ви маєте зрозуміти мене правильно. Я не один із тих кокні, що плекають ніжні почуття до «сільської місцевості». У такій місцевості я, власне, і виріс. Та я не маю нічого проти життя у місті — нехай люди живуть собі, де їм заманеться. Я зовсім не закликаю людство до того, щоб присвятити своє життя збиранню первоцвітів. Зрозуміло, що всі мають працювати. Та через те, що хлопці у шахтах занапащають свої легені, а дівчата, як скажені, лупцюють по друкарських машинках, ні в кого немає часу на первоцвіти. До того ж, коли немає даху над головою і не знаєш, як прогодувати родину, якось не до квіточок. Але я не це хотів сказати. Іноді у мене виникає особливе почуття — не часто, але час від часу трапляється. І це добре, що воно у мені пробуджується. Впевнений, що його відчувають геть усі. Воно живе в нас постійно, всі ми знаємо, що воно гніздиться десь там глибоко всередині — припиніть боротьбу, припиніть змагатися, зупиніться. Все, що вам потрібно — заспокоїтися, вдихнути повними легенями і дозволити спокою просочитися всередину крізь кожну клітинку вашої шкіри. Та хіба ж хтось послухає! Всі ми продовжуємо щодня повторювати ті самі безглузді ритуали.

А нова війна вже манячить на горизонті: кажуть, почнеться 1941-го. Три оберти довкола Сонця — і все. З неба полетять бомби, як чорні сигари, черги куль з кулеметів. Не можу сказати, що це мене найбільше лякає. Я вже застарий, щоб воювати. Звісно, без авіаударів не обійдеться, але не всім судилося загинути від бомб. До того ж заздалегідь не думаєш про таку загрозу, навіть якщо вона цілком реальна. Як я вже казав, я не боюся війни, мене лякає те, що буде після війни. Та навіть мене особисто все це навряд чи торкнеться. Бо кому є діло до такого хлопця, як я? Для ідеологічного ворога я затовстий — тож ґумових кийків вдасться уникнути. Я середньостатистичний громадянин: накаже мені поліцейський «не затримуватися, йти далі» — я послухаюся. Щодо Гільди з дітьми, то вони взагалі не помітять різниці. Та ця ситуація мене все одно тривожить. Колючий дріт! Гасла! Плакати з гігантськими пиками! Глухі підвали-катівні! Здавалося б, непокоїтися варто затятішим ніж я борцям за справедливість. Мені з якого дива сіпатися? А з такого, що війна покладе край всьому тому, про що я щойно говорив. Вона вб’є відчуття спокою і щастя. Але не того спокою, що пов’язаний зі стабільністю, а внутрішнього спокою, умиротворення. Як тільки до нас дістануться молодчики з Гумовими кийками — всьому кінець.

Я підніс до носа оберемок первоцвітів і глибоко вдихнув. Згадався Нижній Бінфілд. Дивно, але протягом останніх двох місяців мені з думки усе не йшло моє рідне місто, про яке я років двадцять майже не згадував. Цієї миті я почув гуркотіння автівки, що виринула з-за горизонту.

Мене аж підкинуло. Згадав, що замість того, аби ніжитися на сонці й збирати квіточки, я мав бути у крамниці в Падлі і описувати товар. Та більше мене непокоїло те, що про мене подумають ті люди в машині — товстун у котелку з оберемком первоцвітів у руці! Жалюгідне видовище. Не годиться товстунам збирати квіти, принаймні на людях. Стрімким рухом я викинув оберемок за огорожу. І правильно зробив. У машині їхала група молодиків років двадцяти. Та вони б на сміх мене підняли, якби побачили з квітами! Хлопці провели мене поглядом (ну знаєте, як на вас витріщаються з автомобіля, що проїжджає повз). Я подумав, що вони, певно, і зараз могли здогадатися, чим я тут займався. Я аж ніяк не міг цього допустити. Навіщо чоловікові зупиняти авто серед поля і виходити? Зрозуміло для чого! І доки машина проїжджала, я вдавав, що застібаю ґудзики на штанях.

Я завів двигун і сів у машину. Дивина та й годі — але коли я застібав ґудзики і майже вся моя увага була зосереджена на тих молодих хлопцях, у голові раптом блискавично сяйнуло: «Я маю поїхати до Нижнього Бінфілда!»

«А чому б і ні?» — думав я, тиснучи на газ. Хіба мене щось тримає? І чому це раніше не спадало мені на думку? Спокійний вікенд у Нижньому Бінфілді — саме те, що мені було потрібно.

Тільки не подумайте, що я замислився над тим, щоб повернутися туди і залишитися жити. У мене навіть на гадці не було покинути Гільду з дітьми і почати нове життя під вигаданим ім’ям. Таке трапляється хіба що