Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Вероніка була дійсно хорошою візажисткою, але  ми пройшли одну й ту ж дівочу школу і тому я миттю побачила замальовані синці. Коли ми накривали на стіл, я доторкнулась до її щічки й бідне дівча відсахнулось:
– Ай! Златко, що ти робиш? Не чіпай!
– Вибач, але в тебе «вус відклеївся», – це був жарт з «Діамантової руки», по класиці.
– От же ж всевидяча! А я так старалася й Богдан прийняв за чисту роботу, – посміхалась Нікуся.
– То ви з Богданом удвох малювались? – підкорилась на її «подачу» я.
– Ну, все! Він так і казав, що Златка буде ревнувати, – зізналась дівчина. – Та не чіпала я твого красеня. То ж святе!
– Вероніко, я жартую! Ти саме дороге створіння у нашому з Богданом житті. Ну, після Мірчика звичайно, – обійняла я подругу, а вона як почула про майбутнього похресника – відразу надихнулась та пошукала очима:
– А де мій хрещений синочок?
– З мамою в спальні бавиться. Прокинувся і вже весь горить, наче той вогник. Богданова копія! – відповіла я.
– До речі про «вогник», подруго. Не доводь чоловіка до гріха, він уже ніякісінький і ледь тримається. Повір: саме в таких ситуаціях вони й починають ходити наліво. Не від підлості, а від болю. Займись вже його лікуванням, скільки можна себе плекати? Тьотю Майю, дайте його мені потримати! – скрикнула Веноніка й простягла до малого обидві ручки, бо мама прийшла з ним на кухню. А воно теж побачило знайому тьотю, позіхнуло та з веселим сміхом потягнулось до неї. Цю сцену треба було знімати на відео, або просто плакати від щастя. Та в моїй голові вже засіла думка про те, що сказала «психологиня» з нічного клубу про нас з Богданом. І вона була безсумнівно права!

Після застілля мама знову хотіла гратися з Мірчиком, але Ніка взяла її під руку та впевнено сказала:
– Тьотю Майю, ходімо по домах. Нехай Шеремети від нас трохи відпочинуть.
Потім вона заглянула мені в очі, таємниче підморгнула і, подарувавши всім повітряного цілунка, вивела маму з нашої квартири.
Сьогодні ми вклали Мірчика поспати раніше, а ще були поганими господарями, бо залишили брудний посуд на столі. Дуже вже запали мені в душу слова Вероніки про страждання мого коханого і я без будь-яких попередніх промов сказала:
– А чи не хоче мій бос роздягти свою кохану? Питаю, бо тепер він назавжди головний...
Так, ми обоє пам’ятали слова Богдана в ту мить, коли я увійшла до нього сюди ще помічницею, а стала майбутньою дружиною. Тоді мій чарівний керівник ще не знав, що я була незаймана і чекала все своє життя саме на нього. А тепер він теж боявся бути настирливим, але вже після важких пологів. Ну, може вони були й не такими важкими, бо я боролась за своє материнство як могла. Але ж все-таки медикам довелось мене трішки заштопати. Та органічні шви вже майже зникли і я страшенно скучила за божевіллями свого коханого й марила потрапити в його гарячі обійми.
– Можна? Ні, правда, можна? – він радісно заглядав мені в очі. – Як же багато мені треба тобі сказати... Я страшенно скучив за всім у тобі! – дурів від щастя Шеремет і, традиційно, поніс в ліжко. А я танула від його хижацького погляду і передчувала щось неможливе. Змучений довгим очікуванням чоловік не зміг довго й тихенько торкатись мого тіла та відразу став поглинати вустами все, що траплялось на їх шляху. Може тому я й називала його «вогником». Розкутий моєю згодою й покірністю – він стогнав від насолоди, та був нестримним і жаданим, а ще тендітним та владним одночасно. Боже, як давно я не відчувала себе покірною полонянкою в його міцних й досвідчених руках!..

Наразі я звивалась наче юна гадюка і збуджувалась сама та зводила з розуму свого коханого. Пам’ятаю, колись дуже давно, я розмовляла зі своєю мудрою бабунею. Ні, не про секс! Тоді розмова була про лікування недугів. Так от вона стверджувала, що лікарські засоби то на крайній випадок, коли вже інакше не можна. А по життю людина повинна кожного дня слухати мову свого тіла й воно завжди підкаже: чого хоче. Тоді болячок стане менше. Часто я намагалась слідувати її мудрості і, вірите, це допомагало.

Ось і зараз я точно слухала мову свого тіла та чула мову Його... Це було неймовірно солодко й неповторно. Мій неперевершений щасливий коханець вже царював наді мною, а я віддавала йому все, чого він хоче, зовсім без слів. Такими ми були з самого початку. Навіть тоді, коли він сказав: «Господи! Ти ж незаймана... Я не смію.» А я відповіла, щоб не боявся, бо обрала саме Його і це була свята правда. Ніколи, ні одного разу за весь час нашого шаленого кохання – я й на мить не пожалкувала, що обрала саме його не тільки в законні чоловіки, а й у нестримні божевільні коханці. Так, він був саме МОЇМ, у всьому. І наші тіла продовжували говорити своєю, зрозумілою лише їм мовою, а нам залишалось просто підкорятись наказам та відчувати божевільну насолоду.

– Богданчику, опам’ятайся! Тільки не туди. Такі часті вагітності я не витримаю... – прошепотіла я, коли побачила палаючі жовто-зелені очі свого чарівного хижака, і знала, що саме зараз він вибухне прямо в мені, а я щиро прийму його дарунок і знову миттю завагітнію. Але ж маленький Мірчик ще деякий час потребуватиме постійної уваги, і тому я не можу дозволити собі безперервно котитись по життю в формі щасливого колобка.
– Прости, я зараз зовсім з глузду з’їхав від щастя та ледве не накоїв дурниць, – скрикнув він і наповнив своїм гарячим сім’ям кулачок. А я звела брівки докупи та попросила:
– Коханий! Не ображайся. Я люблю твій вогник у собі. Але ж дай трішки перепочити...
– Давай я знову поставлю «бар’єр», – дурів Богдан і знесилено опустився поряд.
– Ні! Ще зіпсуєш щось у собі, а нам цього зовсім не треба. Скажи краще: чи сподобалася тобі стара дружина? – взяла я його за чисту руку й додала: – Там Мірчик в мені, мабуть, все розтягнув?

Тепер він повернув до мене своє розпашіле личко і його задоволені очі сказали все самі:
– Ти неймовірна. Ти прекрасна. Ти краща, ніж була... Чесно!
– Тобто раніше я була так-собі, а зараз сподобалась? – ще важко дихала від кількох задоволень підряд я, а він не переставав захоплено огортати моє лице ніжним поглядом та додав:
– А ще ти страшенно вреднюча, як завжди. І я до нестями кохаю тебе, мабуть саме за це. Та за те, що колись просто помру від насолоди, бо розум з тобою я вже навіки втратив...
– Значить, зашили мене дівчата правильно, – радісно зітхнула я й почула як запхикав наш спадкоємець. Тому зірвалась з місця й помчала до ліжечка Мірчика, як була, в одязі Єви. А Богдан проводжав моє тіло захопленим поглядом та попросив:
– Тільки до ванної не ходи, будь ласка. Ти своїм божественним ароматом робиш мене первісною людиною і я просто втрачаю свідомість.
Але ж сам пішов привести себе-красунчика до ладу.

Наше маленьке диво, наче розуміло, що тато з мамою дуже зайняті й тому недовго вередувало та знову засопіло тихеньким сном. Коли я повернулась, Богдан уже був у ліжку й простягнув до мене обидві руки:
– Йди до мене, моя царівно! Пам’ятаєш, коли я зробив тебе жінкою та боявся продовжувати кохатись – ти просила чогось іще, а я відмовив. Зараз будемо вивчати «щось іще»...
Він поклав мене рівненько на нашому «крихітному» ліжечку і почав з поцілунків.
– Не чіпай їх, Богданчику, бо піде молоко! – попрохала я про груди. Та він вже встиг порушити спокій сосків і звідти потекли перші краплі. Але це не спинило мого чарівного коханця. Він обережно протер їх серветочкою і я не витримала:
– Знаєш, чудо моє, а з тебе вийшов би дуже гарний лікар. Ти такий лагідний та уважний.
– А я й так майже лікар. Хіба ти не знала? Ми всі проходимо в корпорації деякий початковий курс медицини. Адже не всі люди абсолютно здорові й консультант повинен уважно вислухати та підібрати для клієнта саме ту програму, яка б не нашкодила, а навпаки допомогла й захистила. Ну, а Вам прекрасна незнайомко, я готовий викласти все, чого навчився, – кокетливо опускався до мого живота Богдан і я вже відчувала, як там стає гаряче.
– Розумієш, кохана, я повинен подякувати декому за щасливу появу синочка, – ще раз звабливо подивився мені в очі Богдан, а далі я вже не могла думати нормально. Те, що він робив зі мною не викладалось ні в яких раніше прочитаних книжках, бо неможливо передати усього божевілля, яке отримує жінка від умілого й гаряче закоханого чоловіка. Зараз Шеремет доводив мене до апогею й муки ставали такими солодкими й нестерпними, що я стогнала, наче знову народжую, тільки тепер це була магія кохання. А ще я розуміла, що ніколи не забуду отриманих відчуттів і, ймовірно, подібні «уроки» нас переслідуватимуть знову й знову. Та ми готові приречено і невтомно приймати катування нашого неймовірно блаженного щастя...

Зголодніла за його пестощами – я намагалась стримуватись, але в мене нічого не виходило і я кінчала що п’ять хвилин, а мій неймовірний Казанова, задоволений такою реакцією спорідненої душі, продовжував мучити та раптом відірвався і пожалівся:
– Ось тепер я остаточно отруєний твоїми чарами та не можу передати: наскільки ти солодка й жадана...
– Любий, змилуйся над бідолашною. Ще трішки і я вже не зможу керувати своїм розумом. Навіщо тобі божевільна?
– Щоб кохала тільки мене. Саме цього я й домагаюсь...
– Але ж так було з першої нашої зустрічі, а тепер ти підступно й остаточно скорив мене, навіть не спитавши дозволу, – жартували ми про доволі серйозні речі та розуміли, що вже не можемо бажати більшого.
– Златочко моя, я б хотів познімати для тебе найяскравіші зорі з неба, але нехай собі сяють, краще залишитись такими божевільними, як зараз, на все життя. Більше бажати нічого. А ще в мене є до тебе маленьке прохання, – загадково зітхнув він. Я оцінила та весело відповіла:
– Ну, прохання в тебе точно не маленьке, але я згодна його розглянути й задовольнити...