Читати книгу - "Поцілунок одного разу , Ольга Манілова"

З купою речей у руках і великою косметичкою для ванної Кіра коливається перед тим, як сісти назад на покривало.

— Нічого ділити надвоє не треба. Нічого особливого Фрезь не сказав. У межах того, що я сама розуміла.

— Кіро, не надумай забувати, хто я є, і не шукай мені виправдань. — Він засовує руки в кишені, притулившись боком до письмового столу. Половина його обличчя залишається у тіні. — Немає жодних жалісливих історій з дитинства, які виправдовують будь-кого. Я — саме реальне чудовисько, яке втопило людей у крові та муках. Ніколи не отримував задоволення від цього, але навіть спокій сьогодення не пом'якшить зробленого.

Рома говорить виважено і розумно. У грудях у неї щемить, і щось тріщить по краях, і розкол наче провісник землетрусу на балів десять, не менше. Обдурити її йому не вдається, хоч і половина зі сказаного правда.

Кіра не вірить, що варто боятися монстрів.

Вона вірить, що треба боятися тих, хто їх створює.

- Я тут не представник судововиконавчої влади, Карелін. Я намагаюсь зрозуміти. Мабуть, зрозуміти те, що сталося.

— Зрозуміти, — посміхається Роман і хитає головою, але потім різко підіймає очі на дівчину. — Тобі нема чого це робити. Забудь.

— З чого ти вирішив, що до цього всього має відношення Фрезь?

— Ось тому, що знаю цього божевільного давно. І сорт лапші, що він готовий навішати на вуха всім, хто слухає.

— Я вдячна за твої цінні вказівки та самокритику, але я якось сама розберуся, що мені думати і не думати.

Ніби вона може забути, що кожен день спить, їсть і цілується з людиною, яка вбила її батька.

Кіра не висушує голову після душу; вони займаються коханням похапцем, а її мокре волосся приємно холодить шкіру. Обидва кінчають надто стрімко, і Кіра відразу ж відрубується.

Прокидається вона посеред ночі. Безшумний сон Кареліна якийсь час зачаровує її тишею. Але все-таки вирішує піднятися, абияк загортаючись у простирадло, і ноги ведуть дівчину до західного балкона.

Тут найтемніше, і проглядається лише куточок моря. Тьмяне місячне світло нагадує люстру з однією лампочкою.

Кірі є про що поміркувати, але навіть свідомість затягнута вересневою негодою. Яка тиха, чудова ніч.

За спиною Карелін теж прокидається і за деякий час підходить до балкона оголеним. Його ерегований член пружинить, коли плече стикається з дверною стулкою.

— Що виглядаєш? - хрипить він.

— Моряка якогось, нареченого собі шукаю.

Його пальці крутять її локон, наче розгадуючи якусь таємницю.

— Мордобої з моряками в мене бували, тож пожалій якогось невинного смертника.

— Це правда, що ти вбив минулого мера брусом у порту?

— Ні, — широко посміхається Карелін, який, мабуть, ще не відійшов від сну. - Ні звичайно. Заради Бога, на хрін він мені потрібен.

Вона розглядає безхмарне небо, що застигло розлитим чорнилом серед блискучих каменів.

— Іди сюди, Кіро, — тихо наказує Роман.

На ліжку він обережно входить в неї збоку, обвиваючи тонке бліде тіло невблаганними руками.

Поступові, але жорсткі поштовхи занурюють її в полон невагомості - вона відчуває ковзання оксамитової плоті до кожного міліметра, але задоволення закупорилося в одній точці внизу живота і, як забута сонцем і росою квітка, не може розпуститися.

Він лиже їй шию. Тримає міцно.

Поштовхи сповільнюються, рвуться глибиною та потужністю, але тепер мучать паузами.

Член твердий як граніт. Ритм ювелірно витриманий. Паузи розтягуються, а проникнення звіріють.

Дівчина дотягується долонею до низу живота, ніби в надії намацати той осередок збудження і трепету, що розпускається так нестерпно повільно. Але волога шкіра безмовна.

Невдоволене мурчання і сіпання Роман припиняє сталлю руки і оманливо ніжним шепотом:

— Тут я - рухаюся. А ти - слухаєшся.

Зітхання плутаються, налітаючи один на одного. Коли черговий поштовх обертається засадженням до упору і томним утримуванням, Кіра мимоволі сіпається і намагається рухатися на товстій плоті.

Роман тепер тримає нижню частину її обличчя долонею. Кіру стискає така різноманітність м'язів, що фізична можливість зітхнути на повні груди втрачається.

- Ворушитися можна тільки, коли я тебе рухаю.

Наступного заходу він вривається з міццю кувалди. Кіра заходиться у стогонах, бо нарешті Роман прискорюється.

— Ти тільки послухай себе, тільки послухай. Ти мене справді убити здатна.

Стогін обертається приголомшеним муканням, коли Рома починає знову уривками сповільнюватися і повертатися до початкового кругообігу тортур.

Тільки тепер пурханням подушечок пальців терзає її соски по черзі.

Короткі, але наполегливі проникнення позбавляють Кіру осмисленої поведінки. Рука затиснута біля живота, не може повзти вниз. Тіло напружується тремтінням, і Кіра відчайдушно намагається насадитися або глибше, або швидше.

— Терпимо, люба, терпимо, — він впевнено засаджує з кожним словом. Проводить носом по вилиці і втягує аромат її волосся, зриваючись лише на мить і обриваючи свій рик.

— Рома, годі, — знаходить сили для кількох осмислених слів. - Я не можу...

— Так, не можеш зрушити, коли я так тебе розриваю.

Чоловік знову розгонисто штовхається, вкорочуючи паузи. Кіра тепер дихає тільки широко розкритим ротом.

— Рома, будь ласка, — вичавлює дівчина. Від втрати орієнтації намагається крутити головою, і він м'яко пригладжує пасма, що прилипли до змоклого обличчя. З його тіла на її тіло стікає струмками піт.

Він невблаганний, повторюючи коло за колом, чергуючи паузи та натиск проникнень.

Вона скиглить, примудряючись все-таки насадитися разок всім тілом з прийнятною швидкістю.

Рома знову шепоче їй на вухо:

— Одного разу можна. Відчути сповна, що втрачаєш. Так навіть краще.

У якийсь момент Рома навалюється на частину її спини, змушуючи майже повністю опинитися на животі. За підборіддя все одно тягне він.