Читати книгу - "Моя в борг, Джулія Ромуш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще ніколи в житті я настільки сильно не нервувала. Серце б'ється десь у горлі. Саме так це відчуваю. Мені стає важко дихати. Під пледом і так це робити важко. А через те, що я нервую, хапаю жадібно повітря губами. Відчуваю, як намокає моя футболка. Це все відбувається буквально за п'ять хвилин, які я перебуваю тут. Мені потрібно заспокоїтись, інакше я просто не доїду нікуди в цій машині. Задихнуся або здам себе з тельбухами. Ще невідомо, що гірше. Бо якщо охоронець мене спалить і поверне Бакеру, то я навіть боюся уявити, що він зі мною зробить.
Коли я чую, як відкриваються дверцята машини, то моє серце взагалі затихає. Перестає битися. Боягузливо падає в п'яти й не подає ознак життя. Це вартовий. Він відчинив дверцята і сів у машину. У цей момент мені здається, що пульс настільки зашкалює, що я просто ось-ось вибухну від перенапруги.
Коли чую, що водій завів машину, мої очі розкриваються, а я починаю про себе благати, щоб все вийшло. Щоб мене вивезли. Щоб я врятувалася. Коли я відчуваю, що машина сіпнулася з місця, заплющую очі й тихенько вдихаю повітря. Боюся злякати. Боюся, що будь-якої секунди все може зіпсуватися, що мене виявлять і тоді настане розплата за мій вчинок.
Машина їде повільно, а за хвилину потихеньку починає набирати швидкість. Це означає, що ми виїхали за ворота і зараз їдемо вже дорогою.
Тихенько видихаю і знову вдихаю. Мій одяг геть мокрий, тому що під пледом дуже жарко і складно дихати. Хочеться трохи його відкрити й вдихнути нормально повітря. Але я забороняю собі це робити. Жодного зайвого руху. Я просто не маю права на помилку. Не зараз. Не тоді, коли все вийшло.
Я гадки не маю скільки нам потрібно їхати до міста. Коли мене везли сюди, я була в такому стані, що просто не запам'ятала, скільки мене сюди везли. Я тоді взагалі не могла зібрати себе до купи.
Якщо так подумати, то за короткий період моє життя перетворилося на цілковитий жах. Батько і наречений виявилися підлими зрадниками. А я опинилася у владі страшної людини. І найжахливіше, що я гадки не маю навіщо Бакеру потрібно було все це. Ці ігри у клубі його брата. Після виграти мене в карти у Нолана. Договір з моїм батьком. Навіщо цій людині все це потрібно? А весілля? Дати мені своє прізвище та захист, як сказав батько. Ну це ж чортівня, справжнісінька нісенітниця. Просто брехня, щоб запудрити мені мізки.
З моїх думок мене змушує виринути те, що машина охоронця зупиняється. Я відразу напружуюся всім тілом і затримую подих. Чому він зупинився? Ми вже приїхали? Чи він зрозумів, що я знаходжуся в його машині й зараз здере з мене плед? У цей момент серце починає битися сильніше, тому що я сама себе накручую цими думками.
Чую, як відкриваються дверцята, охоронець виходить з машини. Секунда і я чую ляск. Це він зачинив дверцята. Минає секунда. Друга. Третя. А з мого боку дверцята не відчиняються, і ніхто не витягує мене з машини.
Проходить ще кілька хвилин, і я нарешті наважуюсь висунути носа з-під пледа. Несміливо висовую голову. Оглядаю салон. Переконуюсь, що в ньому нікого немає. І тільки після цього злегка підводжуся на руках, рівно настільки, щоб я змогла визирнути у вікно. Мені вистачає кілька секунд, щоб зрозуміти, що ми зупинилися на заправці. Тут же озираюсь на всі боки й розумію, що ми вже в місті. Я бачу будинки та людей.
Серце б'ється в грудях як божевільне, я розумію, що це мій шанс. Ось він. Відкрити дверцята і побігти. Ось вона – бажана свобода.
Я не зволікаю. Швидко скидаю з себе покривало. Тіло трохи оніміло від одного становища. Але я все одно тягнуся до ручки, тягну її на себе і гучний та задоволений вереск вилітає з мого горла. Дверцята піддаються. В обличчя відразу ударяє свіже повітря, як тільки я відкриваю дверцята. Вилажу з машини. Так швидко, як тільки можу. Ноги ніби не мої. Я їх майже не відчуваю. Але я продовжую йти вперед. Декілька секунд і я знову відчуваю свої кінцівки. Обертаюся боягузливо на всі боки, боюся, що мені не може так пощастити. Охоронця ніде немає, і я відразу зриваюся з місця і біжу куди очі дивляться. Аби якомога далі звідси. На волю. Таку бажану волю.
Зупиняюся посеред вулиці й зігнувшись навпіл, намагаюся віддихатися. Я настільки швидко і довго бігла, що зараз таке відчуття, що виплюну свої легені. Я не знаю скільки часу бігла, знаю тільки, що намагалася не зупинятися і постійно оберталася назад. У мене й зараз відчуття, що за мною хтось спостерігає. Тож змушую себе випростатися і йти далі. Бігти я більше не можу, просто немає сил. Тому я сяк-так шкандибаю вулицею.
Я приблизно розумію, в якому районі перебуваю, і розумію, що до району, в якому живе моя подруга, мені йти ще довго. Грошей у мене немає, тому зловити таксі я не можу. Та й страшно. На вулиці ніч. Незрозуміло, що зі мною можуть зробити в такий час. Мені й так страшно від того, що деякі машини мені сигналять. Одна навіть зупинялася і звідти вийшов хлопець. Він дуже наполегливо кликав мене скласти компанію йому і його другу. А я почала тільки бігти швидше. Але ці придурки продовжили за мною їхати й сигналити, поки я не забігла до нічного магазину. Там я перечекала хвилин десять, поки ці ідіоти не поїхали.
Скільки разів я вже встигла пошкодувати про свій вчинок? Напевно багато, тому що я абсолютно нічого не продумала. Ні куди піду серед ночі. Ні як мені кудись дістатися, щоб не бігти. Адже я навіть подумати не могла, що мені можуть попастися ідіоти на дорозі, які захочуть мене образити, тому що в моєму житті ніколи не було таких проблем. Усі мої проблеми вирішувалися дуже швидко. За допомогою батька, або друзів. Найбільшою моєю великою проблемою було - підібрати туфлі під тон сукні. Влаштувати вечірку, про яку всі будуть говорити.
Через годину швидкої ходьби, я розумію, що просто на надлишку сил. Кросівки надавили ноги, ходити неймовірно боляче. Я навіть боюся знімати їх, щоб подивитися, наскільки все погано. Судячи з пекельного болю, то все жахливо. Я сідаю біля невеликого дерева і, опустивши голову на коліна, просто починаю ридати. Виходить, я абсолютно не готова до випробувань цього світу. Батько ростив мене як тепличну квітку й оберігав від усього, що могло б мене образити. І ось зіткнувшись з першими труднощами в цьому жорстокому світі, я просто ламаюся як тростинка. Нерви ні до біса. Я вже просто готова здатися. Сил немає піднятися і бігти далі. Але допомагає лише те, що внутрішній голос кричить про те, що я слабачка. Не просто ж так я пройшла такий шлях. Так ризикувала. Я просто зобов'язана довести все до кінця.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя в борг, Джулія Ромуш», після закриття браузера.