Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Поцілунок виходить дуже солодким. Розумію, що треба зупинитись, інакше ніякої розмови знову не вийде. Сама зупиняю Артура і серйозно дивлюсь йому в очі. 

– Що таке? – здивовано питає. 

– Я хотіла поговорити про Надю, – кажу. 

– Щось сталося? – хмуриться. 

– Ні, тобто… Сьогодні вона сказала мені, що хоче побачити картини, які малювала її мама. Вона знає, що вони у кімнаті в кінці коридору, але не наважується попросити тебе показати їх, – випалюю все це на одному подиху. 

Дивлюсь на Артура і розумію, що дарма почала цю тему. Він ще нічого не відповів, а я вже знаю, що нічого хорошого не почую. 

– Вона не наважується, але ти робиш це, – холодно відповідає. – Навіщо? 

– Тому, що вона мене попросила, – кажу. Холодність Артура мене лякає. Я не розумію, чому саме така реакція. Так, він завжди буде кохати свою дружину, але ж це не привід відштовхувати мене при першій же згадці про неї…

– Мені здається, що ти втручаєшся не у свої справи, Катерино! – заявляє таким тоном, наче ми різко повернулись у перший день мого перебування тут. – Те, що ми разом, не дає тобі жодного права лізти у моє минуле. Моя дружина – це табу! Запам'ятай це! Я сам покажу Наді картини, коли настане час. Коли вона і я будемо до цього готові. 

– Я зрозуміла, – шепочу та опускаю погляд на підлогу. Мені ще ніколи не було так боляче. Я ж не хотіла нічого поганого. Навпаки, все робила для того, щоб Артур мене покохав. 

І що тепер? Усі його слова не мають сенсу після того, що я щойно почула… Його дружина для мене табу. Отже, все що є між нами – просто слова?

– Я в душ і спати. Втомився як собака, – холодно додає і, розвернувшись, прямує на другий поверх. Я ж так і продовжую стояти, міцно стиснувши руки в кулаки. Я все ще сподіваюсь, що він повернеться і попросить пробачення, але час минає і нічого не відбувається. 

Артур не повернеться. Тепер добре це розумію. А я ще хотіла правду йому розповісти. І що тепер? Не робити цього? 

Мабуть, варто на цьому зупинитися. Поки ще не пізно, я можу розірвати цей зв'язок. Буде боляче, і найбільше навіть не мені, а Наді… Але жити ось так – наполовину нянею і наполовину коханкою – не хочу, тому завтра напишу заяву на звільнення і нехай буде, що буде. 

Наступного ранку прокидаюсь зі стійким бажанням закінчити все це. Я не готова жити ось так, не розуміючи, кохають мене чи ні. Слова – це одне, і сказати можна що завгодно. Але не слова дають нам силу та наснагу у житті, а дії людей, які поруч. Які готові на все заради нас. 

Поки Надя спить, збираю свої речі і йду вниз, щоб випити кави. Сподіваюсь, що Артур ще вдома і ми зможемо поговорити. Якщо ж ні, доведеться їхати до нього в офіс. 

Ми зустрічаємось на кухні, коли я заходжу туди, а він якраз збирається вийти. Одночасно завмираємо й… одночасно промовляємо:

– Нам треба поговорити!

Мабуть, у будь-якому іншому випадку це виглядало б мило, але зараз мені реально страшно. А що, коли Артур сам попросить мене піти? Так, я збираюсь це зробити, але сама. Не хочу, щоб наша недовга історія закінчилася тим, що Корсаков прожене мене зі свого дому. 

– Ходімо зі мною. Я маю дещо тобі показати, – говорить і залишає кухню. Мені ж нічого не залишається, як йти за ним у невідомість. 

Що б там не було, я маю бути сильною. Артур не побачить моїх сліз, і якщо таки доведеться піти, я зроблю це спокійно. Наче нічого і не було.