Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Після пар заїжджаю додому, щоб кинути сумку і переодягнутися, а коли спускаюся сходами з другого поверху, то розумію, що тато з мамою вже прийшли додому. Чую татовий гучний голос і мамину відповідь.

— Наступного тижня, Гришо. У четвер.

— У четвер? Нормальні люди збираються в п'ятницю перед вихідними, а ще краще – на вихідні! — батько від обурення навіть голос підвищує. Їх кудись по роботі запросили чи що? — Вона що, з місяця летить? — я поправляю волосся біля дзеркала в коридорі. У розмові взагалі немає нічого цікавого, та й підслуховувати я не дуже люблю, але викинути з голови думки, що це буває корисним, не можу.

— Не знаю, звідки вона летить, але ми не можемо не піти, сам розумієш, — мама каже спокійним ніжним умиротвореним голосом. Тато від нього завжди починає танути. І зараз, як я чую, також спрацювало.

— Добре, я зрозумів. Якщо не піти не можемо і залишається тільки піти, то ми потішимо їх своєю присутністю, — зітхає він, а я кидаю погляд на годинник: мені однозначно настав час виїжджати!

— Кого ви зібралися тішити? — влітаю у вітальню і цмокаю батьків замість привітання.

— Сашіна мама приїжджає. Сімейна вечеря, — неохоче ділиться мама, піджимаючи губи.

— Вівця Саша? — виривається, перш ніж встигаю подумати. Показово прикриваю долонькою рота, ловлячи на себе незадоволений мамин погляд. Той самий, батьківський, який означає, що я нашкодила, але не надто сильно, щоб мене лаяти.

— Наречена твого брата. Олександра, — це знову мама. Їй здається, що таким чином вона пом'якшує ситуацію, я лише киваю.

— То ви вже встигли познайомитись на Новий рік, — скидаю брову в нерозумінні.

— Так, — татовий голос знову летить вгору, — і вся годинна розмова крутилася навколо того, що ми маємо подарувати молодим на весілля квартиру в елітному районі столиці, сплатити весілля, подорож, а потім Олександра, — підкреслює він, вимовляючи ім'я, виразно кинувши погляд на дружину, — раптом згадала, що їм потрібна друга машина. Оскільки у Влада вже є, — пародує він майбутню невістку, зовсім розійшовся, — треба ж щось вирішувати. І як він не бачить усього цього, я не розумію, — тато невдоволено хитає головою.

— Все-таки наш син присік її, — вставляє мама, але навіть їй зрозуміло, що цього недостатньо. Мій брат виглядає надутим індиком в очах вівці, її сім'ї та й у моїх очах теж. І я злюсь. Злюсь, розуміючи, наскільки він сліпий!

— Мені це не цікаво, — знизую плечима, бо не хочу псувати собі настрій, — коли мій братик знову стане нормальною людиною, а не ось тим, на що він перетворився чи дозволив себе перетворити, ось тоді я, так тому і бути, знову почну цікавитись його життям.

— Ви й досі не помирились? — мама зітхає, стомлено заплющивши очі.

А все тому, що я так і не зізналася батькам, наскільки ми з Владиком посварилися. Сказала тільки, що я пирхнула через гаманець і що Саша теж подарувала його, а брат вибрав її подарунок. Сперла на сестринські ревнощі, якщо таке взагалі буває. Хоч я й розумію, наскільки безглуздо це звучить, проте так сильно розтоптати Влада та його вівцю в батьківських очах не могла. Не змогла змусити їх обирати бік одного із дітей.

— Не хочу говорити про це, — злітає з моїх губ досить різке, зате прямо і чесно, тож ми змінюємо тему.

— Ти кудись збираєшся?

— У Наташки вечірка сьогодні, хотіла сходити. Адже у нас немає планів на сьогодні? — питаю, щоб здаватися коректною, я і сама знаю, що сімейних планів на сьогодні немає.

— Ні, йди, — підтверджує батько, — А на навчанні як?

— Процес іде й досить позитивно, у вас як? Усі пацієнти виходять зі здоровими зубами?

— Абсолютно. Тобі теж час відвідати стоматолога. Давно не була, — нагадує батько. Саме він слідкує за здоров'ям в нашій родині.

Я погоджуюсь і прощаюся. Ніяк не можу зрозуміти, чому два стоматологи зі стажем не можуть подивитися зуби доньки вдома. Фішка яка, чи що? Але всоте порушувати це питання не хочу. Накидаю поверх короткого светра і обтягуючих дупу джинсів шкіряний тренч і сідаю в таксі, що під'їхало. У руці невелика сумка для гаманця та телефону, а після зупинки біля гіпермаркету додається пляшка вина. Червоного напівсолодкого, звісно.

Судячи з домофону, що впустив мене після третього «пилинь» і відкритих дверей у квартиру, шлях відкритий кожному бажаючому прийти. Машка піднімається мені назустріч і за звичаєм цмокає в щоку.

— Дивись, хто притягнувся з Вітровим, — шепоче мені на вухо, поки я, загостривши зір, шукаю Попутного.

Це виявляється досить легко, квартира не дуже велика. Бінго! Стоїть трохи лівіше барної стійки в кухні-студії, поки ми з Манєю тупцюємося в коридорі. Але цікаве інше. Поруч із Макаром стоїть Дем'ян. Та годі! Той самий, Лісовський! Син власника заводів-пароходів та інших прибуткових штук. Вже не знаю хто там багатший, Вітрови чи Лісовські, але репутація в обох приблизно однакова, однак якщо запитаєте мене — відповідь очевидна! Лісовські як не від цього світу. Дивиться на нас усіх, наче ми під ногами в нього юрмимося, не гидливо, але… намагаючись не помічати, ось! Ну як намагаючись, у нього це вміння відпрацьоване. Ось тільки зараз я можу спостерігати, як його світлі, але виразні з-за довгих темних вій зелені очі кольору блідого моху об'їдають стоячу поруч Маню. Вона несе якусь нісенітницю і навіть не помічає цього погляду. Машка, до речі, дівчина приваблива: чорне, як вороняче крило, волосся м'якою хвилею спадає на плечі, дрібні риси обличчя додають якогось шарму, а кирпатий ніс видає гордовитість. Але те, що найбільше чіпляло — очі. Вони здавались величезними, як у відомої русалки з підводного світу. Тільки на відміну від рудоволосої діснеївської героїні очі Марії були синіми. Як два лазурити вони, здавалося, будуть видні в темряві, наче в кішки. Породистої і дуже дорогої. Тож я розуміла увагу красеня, який ось уже сюди і прямує. Ну-ну.

— Привіт, Ундіно.

Ундіна? Сподіваюся, це щось романтичне. Голос у Дем'яна низький, трохи хрипкий. Зрозуміло, від чого дівчата божеволіють. От як від Попутного, наприклад. Стоїть у компанії… Вже ні. Голова повертається в мій бік, очі ловлять мої, а потім... Він усміхається і робить крок до мене. Зупиняюся і чекаю. Тільки очима стріляю, мовляв, швидше давай, панночка зачекалася.