BooksUkraine.com » Молодіжна проза » Клянусь, я твій, Поліна Ендрі 📚 - Українською

Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

70
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Клянусь, я твій" автора Поліна Ендрі. Жанр книги: Молодіжна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 79
Перейти на сторінку:
23

- Гей, друже! Підлий-но ще "Джин-Тоніку" моєму чудовому приятелю!

Бар реве оглушальним гуркотом музики, перед очима трохи пливе від випитих напоїв і миготливих спалахів неонового світла, і я починаю  відчувати, що мене трохи хитає на барному стільці, незважаючи на невелику кількість випитого, а Блейк поруч тільки сміється і все намагається затіяти розмову з барменом, який протирає склянки, невпевнено косячись на мене, очевидно, розмірковуючи, що може бути спільного у затятого заводили і майже тверезого зануди на кшталт мене. Я ж все не можу перестати думати про те, чи правильно ми вчинили, підписавши цей сумнівний контракт. Його успіх ми власне й обмиваємо зараз.

- Ні, приятелю, вибач, але я пас. Мене ще вдома чекає моя вагітна дружина.

- Дружина? - Блейк скидає брову, підсунувши порожню склянку бармену, коли той потягнувся, щоб забрати зі столу брудну серветку. - Це громадянська чи що?

Я піднімаю очі від стійки і бачу, як бармен простягає до мене по столу коктейль з льодом.

- Ні, дякую, мені вистачить.

- Кейн, навіть слухати не хочу. Ось так, друже, - Блейк приймає чергову чарку з рук мовчазного бармена. - Дякую. Кейн, це тобі. Я плачу́.

У невеликому барі людно, темно та душно. Ми приїхали сюди близько години тому, або більше... Чесно кажучи, час тягнеться так довго, та й це вже неважливо. Це раніше ми з Блейком часто засідали тут у вихідні, обидва неодружені і у вільному польоті. Але зараз мені здається, що все-таки ці веселощі брехливі, всі ці люди - вони просто грають, алкоголь і шум натовпу роблять тебе щасливим, тільки до тих пір, поки ти не залишиш цей маленький світ з його гучною музикою, розв'язаними язиками та брудними таємницями. У цьому маленькому світі неможливо жити.

У ньому можна лише ховатися від самотності. 

Але річ у тому, що мені більше не хочеться ховатися. Кім... Вона чекає мене. Я дивлюся на цей прозорий у наповненій до країв склянці напій, розуміючи, що навряд чи його взагалі сьогодні питиму.

- А що Кімберлі проти того, щоб ти засідав у вихідні з друзями? - кивнувши на протягнуту барменом по столу чергову чарку, Блейк торкається її кінчиками пальців і з цікавістю коситься на мене.

- Та ні. Тут річ не в цьому.

- А в чому ж? Давай, приятель, облегши душу.

Внутрішня напруга, яка, здавалося, не залишала мене весь вечір, залишає мене - я спостерігаю, як від випитої текіли Блейк червоніє і червоніє, і вже зовсім не бачу в його розслаблених рисах образ, який раніше вічно тримав мене у підвішеному стані. Він... інший. Свій у дошку. Вперше я це зрозумів рік тому, коли я ледь не прогорів у ризикованій справі і Блейк прийшов мені на допомогу. Зовні небезпечний, внутрішньо - вірний та розважливий. І я все ж таки вирішую поділитися своїми занепокоєннями:

- Я не розумію, що роблю не так. Кімберлі не довіряє мені. Вона вважає, ніби я здатний побігти за першою зустрічною спідницею...

- Ревнива, - зі скучаючим виглядом констатує Блейк. Морщачись від випитої залпом текіли, він відсуває від себе склянку, закусивши лаймом. - Моя теж ревнувала.

Я скидаю на нього вивчаючий погляд:

- Крістен?

- Вона сама, - Моріс заперечливо хитає головою, коли бармен вирішує підлити ще, давши зрозуміти, що поки вистачить. - До кожного ліхтарного стовпа. Спершу мені це навіть подобалося. Це ж пристрасть, емоції. Додає гостроти у стосунки. Але згодом ти розумієш, що це жахливо вимотує...

- Ти не намагався повернути все? Спробувати виправити...

Моріс гірко киває зі знаючим видом.

- Повір мені, після десяти років спільного життя складно щось виправити. Вона намагалася звичайно. До психолога ходила, опрацьовувала свої помилки і на якийсь час це справді допомагало. Наголошую: на якийсь час. Ну не люблю я ці американські гірки. Мені потрібні адекватні та врівноважені стосунки. Спокійні. Чи це я вже занадто старий для такого, чи мені самому потрібен психолог, я вже не знаю.

Я зовсім без сенсу дивлюся в барну стійку, слухаючи музику, що гуркотить басами, і відчуваю, як мої губи самі по собі роз'їжджаються в лінивій посмішці.

- У мене, до речі, є на прикметі одна психологиня. Елайна Е́мерз, - я піднімаю до нього очі. - Знаєш таку?

- Це та фарбована блондинка, що влаштувала гучну сварку зі своїм коханцем прямо у центрі нерухомості? - Брова Моріса повзе вгору. - Так, бачив краєм ока. Боже борони від таких психологинь. Та ще стерво.

- Ну взагалі у неї натуральний колір волосся.

- Та начхати. Терпіти не можу таких.

Я залишаю без відповіді його слова, музика стає трохи глухішою і я відчуваю неприємну різь у перетинках. Я трохи рівняюся на стільці, підсовую до себе так і нечіпану склянку і повільно розгойдую рідину в ньому. Через кілька секунд музика знову стає голоснішою, вона заповнює майже весь простір, і я відчуваю, що вже фізично майже не можу перебувати в цьому місці. Гаразд. Відсунувши склянку, підхопивши з сусідньої спинки свою чорну шкіряну куртку, я встаю, просовуючи в неї руки і поплескуючи себе по кишенях.

- І що, все?

Мене застає здивований голос Блейка. Я піднімаю очі, зустрічаючись із вражаюче темним кольором очей Моріса і посміхаюся.

- Вибач, друже, але не можу більше залишатися. Мене Кімберлі чекає. Не хочу давати їй зайвий привід для занепокоєння...

Моріс просто дивиться на мене кілька секунд і в його погляді складно щось прочитати.

- А ось це правильно, - він задумливо киває, зігнувши на стійці руку в лікті під кутом. - Давай, - і ми зустрічаємося міцним рукостисканням.

- На зв'язку, - кажу я, повертаюся і йду геть. 

 

Піднявшись на веранду, я ненадовго завмираю біля дверей і відкидаю голову, дивлячись на чорне зоряне небо. І коли тільки хмари встигли розвіятись? Мостина піді мною видає зрадницький скрип і я струшую головою.

Тягнути не можна.

Я відчиняю двері і безшумно заходжу в еркер. У передпокої темно, хоч очі виколи. Не вмикаю світло, кидаю ключі на тумбочку, куртку не знімаю, відкидаючись на стіну. Відразу розумію, що моя обережність не марна, - будинок поглинений похмурою тишею, темні тіні падають на предмети, приймаючи химерні контури. Я дивлюся на вигнуті лінії шафи, на тіні круглого стелажу, що виступають, затримую погляд на дивані... І прямую в спальню. Мене ніби тягне невидима сила, я відчуваю, що майже нездатний себе стримати, а може, я просто-напросто п'яний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 46 47 48 ... 79
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клянусь, я твій, Поліна Ендрі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"