Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

які проводились під покровительством Радянського Союзу і комуністичних партій. Його позиція щодо цього була категоричною й недвозначною: «Dans la guerre politique, il n’y a pas et il ne peut pas y avoir de neutres» («У політичній війні нема і не може бути нейтралітету»)[93]. На його думку, Сталін і СРСР уже давно захопили би Західну Європу, якби не боялись, що ця окупація розв’яже ядерну війну зі Сполученими Штатами. Однак не треба себе обманювати: імперські прагнення Радянського Союзу були очевидними, як це засвідчили всі країни-сателіти Центральної та Східної Європи, і Захід не міг послаблювати пильність. Через це Арон обстоював Північноатлантичний союз і ніколи не допускав, що європейське об’єднання, яке він завжди підтримував, могло б означати розрив і відчуження між Європою і Сполученими Штатами. Американське суспільство могло бути далеким від досконалості, як це показувало, наприклад, дискримінаційне становище, жертвами якого були чорношкірі, але загалом там принаймні поважали право на критику, і відкритість системи дозволяла здійснювати реформи, тоді як сталінський тоталітаризм вверг би вільну й демократичну Європу в цілковиту підлеглість.

Чи є за що докоряти чудовому Реймонові Арону? Можливо, так. За те, що всі його ідеї обертаються довкола Європи та Сполучених Штатів і що він, так само, як Альбер Камю, виявляв майже повну незацікавленість «третім світом», тобто Африкою, Латинською Америкою та Азією. Чи був він у глибині душі переконаний, що для наших країн, які зав’язли в страшних конфліктах і проблемах, надії вже немає? В такому різносторонньому мислителі дивує ця відсутність цікавості щодо того, що відбувалося в інших двох третинах людства.

Реймон Арон і Жан-Поль Сартр

Сучасники, однокашники, друзі в юності, а згодом запеклі опоненти, яких однак усі, хто не вражений ідеологічною короткозорістю, вважають двома найважливішими в сучасній Франції інтелектуальними фігурами — цікаво порівняти постаті Реймона Арона і Жана-Поля Сартра.

Я перебував у Парижі, коли 2005 року відзначалося сторіччя їх обох. Франція на повну губу святкувала соті роковини того, хто написав «Буття й ніщо». Документальні фільми, програми й дебати щодо його інтелектуального і політичного спадку на радіо й телебаченні, спеціальні додатки в основних щоденних газетах і тижневиках, сила-силенна нових книжок про його життя і творчість, і як вінець усього — нова експозиція «Сартр і його сторіччя» в Національній бібліотеці, яка була своєрідним взірцем. Я оглядав її три години, та побачив далеко не все.

У цій експозиції можна було крок за кроком і доволі об’єктивно простежити всі подробиці життя, яке охоплює ХХ століття, що його Бернар-Анрі Леві з певним перебільшенням назвав «сторіччям Сартра», чиї книжки, ідеї та моральні позиції справили вплив, який нині важко уявити у Франції і значній частині світу. (В Перу в п’ятдесяті роки минулого сторіччя я витрачав половину своєї зарплати на передплату «Les Temps Modernes» — журналу Сартра, який я щомісяця читав і штудіював від дошки до дошки). Один з уроків, який відвідувач міг узяти з тієї виставки — то пересвідчитися, яким нетривким виявилося вчення Сартра, таке поширене п’ять десятиріч тому, а нині практично забуте. У тих вітринах було все: від того, як у дитинстві, коли мав десять років, він побачив в очах матері, вдови, що знову вийшла заміж, свою бридкість, і до рішення, яке він прийняв, коли був одним з найблискучіших (після Арона) студентів École Normale — не зрікатися жодного зі своїх покликань: літератури й філософії й стати «Стендалем і Спінозою водночас». Перш ніж йому виповнилося сорок років, він цього досяг, а ще того, чого не передбачав — став медійним персонажем, який з’являвся в бульварних журналах і був об’єктом цікавості туристів у кварталі Сен-Жермен-де-Пре поряд із Сімоною де Бовуар, Жюльєтт Греко та Едіт Піаф як одна з ікон післявоєнної Франції.

Афіші й фотографії засвідчували прем’єри його театральних творів, появу його книжок, критику, яку вони отримували, інтерв’ю, які він дав, публікації в «Les Temps Modernes», а ще там були рукописи його філософських есеїв і його оповідань та романів, які він писав у шкільних зошитах чи на розрізнених листках паперу в кафе, за окремим столиком, який однак сусідив із тим, за яким працювала його «морганатична» подруга Сімона де Бовуар. Його найгучніша полеміка, з Альбером Камю щодо радянських концентраційних таборів, була показана дуже добре, як і відлуння, яке ці дебати мали у політичній та інтелектуальній сфері у Франції та поза нею. А ще — його мандрівки світом, його надломлена любов з комуністами, його битва з колоніалізмом, його намагання примкнути до руху Травня-68, та крайня й дещо хвороблива радикалізація на схилі життя, коли він відвідував у тюрмі німецьких терористів з банди Баадера-Майнгоф, продавав на вулицях газету маоїстів «La Cause du Peuple» чи, вже незрячий, зіпнувшись на бочку, виголошував промови перед брамами заводів у Біянкурі.

Експозиція була чудовою, і для того, хто, як я, певний час жив неподалік і брав участь у тих полеміках, хто не одну годину присвятив читанню книжок і статей Сартра, пожирав усі номери журналу «Les Temps Modernes» і намагався стежити за всіма вигадливими ідеологічними кульбітами автора «Шляхів свободи», дещо меланхолійною. Але сумніваюсь, що вона пробудила в молоді великий інтерес, щоб заново відкрити для себе Сартра, чи принесла останньому більшу шану й захоплення. Бо, крім питання антиколоніалізму, щодо якого він завжди займав ясну й чітку позицію, експозиція, попри її явно агіографічну мету, викривала, як мало він тямив і як майже завжди помилявся щодо політичних позицій, які обстоював чи на які нападався.

Яка користь була від його блискучого інтелекту, якщо, повернувшись з поїздки Радянським Союзом у середині п’ятдесятих років, у найгірший період ГУЛАГу, він заявив: «Я пересвідчився, що в Радянському Союзі свобода критики є абсолютною»? В його полеміці з Камю він зробив щось гірше, ніж заперечити існування сталінських концентраційних таборів для справжніх чи мнимих дисидентів: він виправдав їх існування заради побудови безкласового суспільства. Його діатриби супроти його колишніх друзів: Альбера Камю, Реймона Арона чи Моріса Мерло-Понті, породжені їхнім небажанням і собі виконувати роль попутників комуністів, яку він брав на себе в різні періоди, доводять, що його гучна заява: «Всі антикомуністи є собаками» не була випадковою фразою, то було глибоке переконання.

Здається неймовірним, що заледве півсторіччя тому того, — хто у своєму есеї про Франца Фанона виправдовував терор як терапію, за допомогою якої колонізований повертає собі суверенність і гідність, і хто, оголосивши себе маоїстом, прикривав своєю респектабельністю та авторитетом геноцид, який здійснювала Китайська Народна Республіка під час культурної революції, — стільки людей (зізнаюсь: