Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Ей! Ей! Шукай сина! Візьми, Рінґу!

І його дядько:

— Кайданки на них і пристебніть до керма, — а потім шериф:

— Ні. Нам потрібні лопати, — і він теж вийшов на берег, вслухаючись у шум здалеку та знизу, у гуркіт і крики, потім з’явилися дядько, шериф і двоє негрів, які несли лопати, опинившись поруч із ним. Хоча рукав річки перетинав шосе майже під прямим кутом там, де роздвоювалася ґрунтова дорога, було майже чверть милі від того місця, де вони зараз стояли або куди прямували скорим кроком, і хоча до них ще долинали крики старого Ґаврі, який ейкав на собак, і тупцювання кобили та мула внизу в гущавині, шериф не рушив цим шляхом, натомість пішов пагорбом, майже паралельно дорозі кілька хвилин, і щойно почався ухил, як вони дісталися заростей меч-трави, лавру і верболозу між пагорбом і рукавом, а далі перетнули цю гущаву. Шериф ішов попереду, доки не зупинився, як і раніше, задивляючись униз, потім повернув голову та подивився на нього, спостерігаючи, як вони з дядьком наближаються.

— Ваш секретар мав рацію, — сказав шериф. — Це був мул.

— Але ж не чорний зі шворою на шиї, — сказав дядько. — Певно, що не такий. Навіть убивця не опуститься до такого грубого зухвальства, щоб це випливло назовні.

— Так, — відповів шериф. — Ось чому вони небезпечні, ось чому ми маємо знищувати їх або тримати під замком, — і, дивлячись униз, він теж побачив їх: занадто вузькі, тонкі, майже розбірливо-вигадливі сліди мулових копит, поза розмірами будь-якої тварини взагалі: ратиці проминали рідоту глибоко, надто глибоко як на будь-якого мула, навіть важкого, який віз тільки одного їздця з тягарем, і сліди заповнилися водою — дивлячись на них, він навіть помітив якесь водяне звірятко, що випірнуло в одній з ямок та прудко біжить, лишаючи по собі тоненьку, як нитка, цівку розчиненого бруду; стоячи на дорозі, щойно знайшовши сліди, вони побачили виразно протоптану стежку у траві до плеча — суцвіття нависали, — проведену впоперек поля борозну, або наче крижана вода слідом за човном, у кільватері, — стежка перетинала драговину, пряма як стріла, доки не зникла в заростях верболозу. Вони прямували за шерифом, долаючи гущавину, ступаючи слід у слід відбитків копит, що не верталися, але вели вперед, в одному напрямку. Подекуди відбитки ратиць накладалися на попередні сліди; шериф, який усе ще йшов попереду, заговорив, не озираючись, неначе — він так спочатку подумав, — ні до кого не звертаючись:

— Цим шляхом він не вертав. У нього спершу часу не було. Він пішов просто вгору оцим схилом тоді, і не обходило, чи чагарі тут, чи ні, чи темно, чи ні. Ось коли він почув щось таке, що почув. — Тоді він зрозумів, до кого звертається шериф: — Може, твій секретар там насвистував, або ще щось таке. Тоді, на цвинтарі, уночі.

Потім вони стояли на березі самого рукава — це було широке урвисько, канал, де під час зимових і весняних дощів мчав потік, але де зараз тік лише струмочок завглибшки ледве з дюйм і навряд чи з ярд завширшки, від одного басейну до іншого, уздовж вибілених пісків, — і навіть коли його дядько промовив:

— Звісно, цей дурень… — шериф за десять ярдів чи більше удалині на березі сказав:

— Ось він, — і вони пішли до нього, і тоді він побачив, де стояв мул, прив’язаний до деревця, а потім відбитки — сліди, де той чоловік ішов берегом, вгрузаючи у багно: сліди були глибші, ніж у будь-якої звичайної людини, попри вагу, і він подумав: страждання, розпач, поспіх, похапливість у чорному мороці та шипшинових колючках і запаморочливо-невблаганний плин секунд — перенесення тягаря, не призначеного на те, щоб людина його несла: згодом він почув ляскання і хрускіт у підліску, що тягнувся берегом, а потім звуки кобили, а тоді крики старого, а невдовзі — ще й біг мула, а далі просто пекло розверзлося: старий, що кричав і лаявся, і гавкотіння хортів, і глухий стукіт чоловічого взуття, що ковзнуло собакам по ребрах; але вони більше не могли поспішати, з і хрускотом і лясканням прориваючись крізь поламані шипшинові кущі та лозняк, доки не змогли поглянути униз, в урвисько, де був невисокий свіжий насип сланцюватої глини, який уже розривало двоє гончаків, а старий Ґаврі тупав на них ногами, кóпав у боки і сварився, і ось усі вони, окрім двох негрів, уже спустилися в урвище.

— Зачекайте, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Це не Вінсон. — Але старий нібито й не чув. Здається, він навіть не розумів, що там ще хтось є; здається, він навіть забув, нащо бив собак: він просто намагався зігнати їх з кургану, усе ще шкутильгаючи та на одній нозі стрибаючи за псами, а другою наміряючись ударити, прагнучи дати копняка, навіть коли хорти покинули насип і лише намагалися ухилятися від ударів, щоб неушкодженими покинути канаву, а він досі ще бив їх і лаявся, навіть коли шериф спіймав його за руку і втримав.

— Гляньте на бруд, — сказав шериф. — Хіба ви не бачите? У нього не було часу його поховати. Це був другий, а він поспішав, бо майже розвиднілося, і треба було його сховати, — і тепер вони це побачили: низький горбочок свіжої землі близько від берега, а на березі — скажені рвані удари лопатою, начебто хтось ламав глину лезом, як сокирою (і знову замислившись: розпач, поспіх праці нестямних, безумних рук, боротьби з непіддатливою інертною масою землі), доки не закопав, не закидав глиною, приховуючи те, що прагнув приховати.

Цього разу їм навіть не треба було лопат. Труп був ледь присипаний; собаки щойно вирили його, і він зрозумів справжню значущість цього поспіху та розпачу: нестямний, безумний банкрут, в якого лишилось обмаль часу, щоб приховати це кричуще свідчення свого розпачу та причину свого поспіху; це було по другій ночі, коли вони з Алеком Сендером, навіть обидва, працювали шалено швидко, знову засипаючи могилу: тож до того часу вбивця, уже розкопавши шість футів ґрунту, а потім засипавши знову, щойно сонце зайшло, вчора мусив виривати друге тіло і знову закидати землею могилу — мабуть, удень, сонце навіть стояло високо, може, сонце спостерігало за ним, коли він удруге спускався схилом і через рукав; сам ранок спостерігав за ним, доки він перевалював тіло з