Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

— Це агентка Келлер із ФБР.

Зіниці Гарпер розширилися.

— У неї до тебе є кілька запитань щодо Меґі. Знаю, що тобі зараз нелегко, але ми сподівалися, що ти могла б допомогти.

Гарпер кивнула і сіла на стілець за стіл поряд із Келлер, навпроти директорки.

Коли Келлер зрозуміла, що директорка не має наміру виходити з кабінету, вона поцікавилася:

— У вас тут є зала для засідань чи щось подібне, де ми з Гарпер могли б…

— Ну… — пробурмотіла директорка, помовчала, а тоді промовила: — Гарпер, ти не заперечуватимеш, якщо я вийду?

Гарпер знову кивнула, і директорка неохоче вийшла з кабінету.

Келлер підбадьорливо усміхнулася дівчині:

— Насамперед хочу сказати, що мені справді дуже шкода твою подругу.

Гарпер почервоніла і підтягнула під себе ноги, сховавши їх під стілець.

— Я мушу дещо в тебе запитати, якщо ти не проти.

— Звичайно, але я не розумію. Сказали, що стався нещасний випадок. А тепер являєтеся ви з ФБР, і я не…

— Я знаю, що в тебе, напевно, купа запитань у голові. ФБР часто мусить усе перевірити, якщо громадяни США помирають за кордоном. Навіть якщо йдеться про нещасний випадок.

Це було не зовсім правдою, але навіщо говорити про це дівчині. Келлер сумнівалася. Але це не мало значення. І заступник голови ФБР, і президент хотіли докопатися до причин смерті родини Пайнів — щоб то не було, убивство, нещасний випадок чи ще щось, — оцим і мала зайнятися Келлер.

Гарпер скептично зиркнула на неї, але кивнула Келлер, щоб продовжувала.

— Ви з Меґі були близькими подругами?

— Найкращими, — виправила її схвильована Гарпер, — ще з першого класу.

— Коли ви востаннє бачилися?

— Як? Наживо? Чи в онлайні?

— Почнемо з наживо, — відповіла Келлер. Сьогоднішні підлітки так відрізнялися від попередніх поколінь. Коли Келлер була юною, вони з подругами годинами висіли на домашніх телефонах, зустрічалися в універмагах або на спортивному майданчику. Тепер вони спілкувалися через маленькі екрани.

Гарпер тримала очі долу:

— За кілька днів до її від’їзду ми ходили на вечірку.

— Що за вечірка? Чийсь день народження, шкільне свято, чи… вечірка-вечірка?

— Вечірка-вечірка, — відповіла Гарпер. — Удома в одного хлопця з нашої школи. Його батьків не було в місті.

В усмішці Келлер читалося розуміння: «Нічого особливого. Я теж колись була підлітком».

— Як поводилася Меґі? Я маю на увазі, чи поводилася вона як завжди.

— Вона не хотіла іти, — голос Гарпер затремтів, з очей покотилися сльози, — це я її вмовила, вона почувалася не в своїй тарілці. Це все через мене! І коли я бачила її востаннє, вона була такою засмученою, і я не повинна була…

— Не хвилюйся, — перебила її Келлер і накрила руку дів­чини долонею. Гарпер важко дихала, ніби їй бракувало повітря. — Заспокойся. Ти не зробила нічого поганого.

Вона підсунулася ближче, даючи час дівчині взяти себе в руки.

Гарпер провела рукавом світшота по обличчю, витираючи сльози.

— Я знаю, як тобі важко, — нарешті промовила Келлер, — але ти могла б мені розповісти, що сталося того вечора? Але усе, від самого початку, не минаючи анінайменших дрібниць.

І Гарпер їй розповіла. Що мама Меґі поїхала з міста. Що вона збрехала батькові, який не дозволяв їй ходити на вечірки. Що Меґі збиралася зустрітися там із хлопцем. Що потім вони удвох кудись зникли, а затим Меґі повернулася вся в сльозах. І Гарпер із другом відвезли її додому.

А потім був кібербулінг. І про образи й повідомлення розповіла.

— Після того вечора ви з нею більше не бачилися?

Гарпер заперечно похитала головою:

— Вона заблокувала усі сайти, присвячені її брату, і сказала, що їй треба відпочити від соціальних мереж, від те­лефона.

— Це було незвично?

— Вона не була телефонною маньячкою. Але вона жила сайтами про брата. Ви бачили серіал?

Келлер кивнула. Її серце стискалося від думки про ту дів­чинку з серіалу — юну слідчу, яка допомагає своєму таткові, — і про її втечу з вечірки після хтозна-якої неприємної пригоди з хлопцем.

— Коли ти прочитала її повідомлення і побачила, що вона заблокувала сайти, ти їй намагалася подзвонити?

— Аякже! Вона моя найліпша подруга! І я не знала, що мені, в біса, робити, щоб показати отим падлюкам… — Гарпер замовкла. — Вибачте.

— Нічого.

— Я сказала, що вона завжди й в усьому може покластися на мене.

— А Меґі що відповіла?

— Сказала, що вони їдуть до Мексики на весняні канікули. Що в неї все добре і їй просто треба кудись виїхати з міста.

— А ти знала, що вони збиралися кудись їхати?

— До вечірки — ні. Вона пояснила, що вони вирішили це в останню хвилину.

— А з Мексики вона тобі не писала?

Гарпер заперечно хитнула головою.

Келлер вирішила, що Гарпер уже достатньо заспокоїлася, щоб продовжити розмову про вечірку.

— Ти комусь говорила — батькам, учителям чи ще комусь — про те, що трапилося на вечірці?

— Вона не хотіла, щоб її батько дізнався. Сказала, що він… Вона примусила мене пообіцяти.

— Хто той хлопець? — запитала Келлер. Їй треба було витрусити з Гарпер ім’я, але для цього слід набратися терпіння.

— Ерік Гатчінсон, — сказала Гарпер. — Він каже всім, що нічого такого не робив, але вона розрепетувалася і вдарила його ногою по яйцях, але це зовсім не схоже на Меґі.

Отже, усі підлітки знали, що сталося, але ні один не розповів нічого дорослим.

— Ти можеш пригадати ще щось про ту вечірку? Або щось незвичайне, що сталося до від’їзду Меґі до Мексики?

Гарпер прикусила нижню губу:

— Була одна річ.

— Що саме?

— Коли по телевізору повідомили про нещасний випадок, до мене прийшов Тобі Лі. Він сказав, що перед тим, як вирушити до Мексики, Меґі попросила його про послугу.

— Тобі — колишній однокласник?

— Так. Він сказав, що Меґі намагалася відслідкувати один номер. Тобі — комп’ютерний геній.

Відслідкувати номер? Незвично.

— І він їй