Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Я приходила до вас, а потім спізнилася на свій поїзд... і тепер...

— Зайдіть досередини, — запросив він, — тут надто холодно.

Дівчина поволі, уникаючи його погляду, підкорилась. У помешканні комісар взяв у неї пальто і капелюшок. Повісивши їх на вішак, він запросив гостю сісти й запропонував бренді. Маґда відмовилася. Помітивши, що вона досі тремтить від холоду, чоловік приніс теплого коца і дбайливо вкрив її плечі. Дівчина вдячно всміхнулася.

— Знаю, виглядає не надто пристойно... — промовила вона. — Маю на увазі те, що я тут...

— Облиште, — сказав комісар, — ви спізнились на поїзд. Йти вам більше нікуди. То що ж, будете замерзати через цю «пристойність»?

— Все ж я мушу пояснити, — не вгавала дівчина, — ваш вчинок не давав мені спокою. Така нечувана щедрість до людини, яку бачите вперше... Тому подумала, можливо, вам потрібна прибиральниця або кухарка... Або ж я могла б виконувати яку-небудь іншу хатню роботу...

— Дорога Маґдо, — лагідно перебив її Вістович, — на жаль, я, як і ви, нетутешній і скоро, маю надію, повернуся додому, а в цій квартирі замешкають інші люди. Якщо хочете, лишіть свою рекомендацію, і я спробую їм передати.

— Буду вам вдячна, але мені йшлося саме про вас...

— Я приготую вам чаю, — комісар звівся на ноги, — зігрітись вам не завадить...

І вже виходячи з вітальні, він раптом запитав:

— А як ви дізналися мою адресу?

— Дуже просто, — усміхнулася Маґда, — на аркуші, в який ви загорнули гроші, відбився запис із попередньої сторінки. Адже це був листок з вашого записника, чи не так?

Вістович глянув на неї з неприхованим захопленням.

— Ваша правда, — сказав він.

— Звісно, — продовжила дівчина, — це могла бути будь-яка інша адреса, яку ви занотували, але мені пощастило. Так я і знайшла ваше помешкання...

— Прекрасно, — похвалив її чоловік, — шкода, що ви не моя помічниця.

— Охоче б працювала в поліції, — раптом зауважила Маґда, — якщо тільки жінкам це дозволено.

— А звідки ви знаєте, що я поліцейський?

— Ви... виглядаєте як детектив. До того ж тоді в ресторації, коли ми вперше зустрілися, одразу ж розповіли все про мою матір, ніби мій давній друг, — пояснила дівчина.

— Приємно бути вашим другом, — тепло сказав комісар і зник на кухні.

Повернувся він за якийсь час, тримаючи в руках гарячу чашку. Маґда сиділа на тому ж місці й усе ще вкривалася коцом. Вістович поставив чай на столик перед нею.

— Маю до вас одне прохання, — сказав чоловік, коли вона, подякувавши, обережно піднесла чашку до губ, — чи можете мені ще раз показати той аптечний рецепт, який ви мали при собі в «Café International»?

— Так, він при мені, — здивовано відповіла вона, — збиралася купити сьогодні ліки, але не встигла...

Вістович взяв у неї списаний кривими літерами листок і уважно його роздивився.

— Щиро кажучи, не розумію там ані слова, — додала Маґда.

— Я також, — відповів комісар, — та все ж, одна річ для мене надзвичайно важлива.

— Яка?

— Назва аптеки. Справа в тому, що я вже бачив рецепт із такою самою емблемою...

— «Під Золотим Левом», на Альтер Маркт, — сказала дівчина, — ви легко її знайдете.

— Чудово, — вдоволено відповів чоловік і повернув їй листок, — вельми вдячний за таку інформацію.

Він підвівся й вирішив перейти до розмови, яку обоє відтягували як могли:

— Гадаю, тут у вітальні вам буде найзручніше, — сказав він, — канапа дещо жорсткувата, але...

— Що ви, не турбуйтесь за мене! — Маґда схопилася з крісла.

— Я принесу постіль, — промовив комісар якомога лагідніше.

Йдучи, він мовби ненароком залишив на столі свій записник. Попри те, що згорток з чистою постіллю був у сусідній кімнаті і до того ж на видному місці, чоловік возився з ним навмисне довго. Поміж тим, відчиняв і зачиняв шафу, гучно лаяв свій безлад, ходив з кутка в куток, словом, робив усе, щоб Маґда достатній час лишалася на самоті. Коли врешті повернувся до вітальні, то застав її в ще більшому розпачі, ніж півгодини тому на вулиці. Однак до палітри переживань дівчини додалося ще щось: чи то розчарування, чи то досада.

Вістович глянув на свій записник. Одразу помітив, що його відкривали. Зрештою, Маґда не надто й намагалася приховати цього факту, бо на місце поклала його зовсім не так, як він лежав спочатку. А таких огріхів не припускаються навіть гімназистки, що потайсвіту читають щоденник подруги.

— Дуже люб’язно було з вашого боку лишити мені там записку, — тихо промовила дівчина.

— Я всього лиш попросив передати вітання Клавдії, — відповів комісар, — не знаю, чи ви найкраща її студентка, але точно — найчарівніша.

Поклавши згорток із постіллю на канапу, він вмостився у крісло й закурив, не спускаючи з Маґди очей.

— А ще ви вважаєте мене невдячною, правда?.. — дівчина все ще не дивилася на нього. — Допомогли мені, а я зібралася за вами шпигувати...

— Зовсім ні. Ми ж бо зустрілися вже після того, як вас було прийнято до III b. Тому ви робили свою роботу, а я — свою. Крім того, гроші, які я вам дав, зовсім не мої. До речі, з боку ваших зверхників доволі розумно було влаштувати вас у «Café International». У такому закладі часто трапляється риба, за якою не гріх і наглянути.

— Кепська ж з мене шпигунка, — з досадою в голосі промовила дівчина, — ви, мабуть, одразу про все здогадалися?

— Не одразу... Річ у тому, люба Маґдо, що в записнику я не нотував своєї позенської адреси. Точніше, записав там тільки вулицю. Отже, ви не могли знати номер будинку. Проте, це радше помилка добродія Фішера та вельмишановної Клавдії, аніж ваша. Бо саме вони вигадали вам цю легенду з перебитим текстом.

— Втім, я поспішила назвати вас поліцейським.

— А от тут маєте рацію, адже не пригадую, щоб я вам про це розповідав. Хоча на той момент ви просто підтвердили мій здогад.

Загасивши недопалок, чоловік запалив нову цигарку.

— Скажіть найголовніше, дорога Маґдо, — продовжив він, — що ви намагалися відшукати в моєму записнику? Одразу дозвольте вам поспівчувати, бо з таким почерком