Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Бачу, ви заповзялися мене знищити, пане Вістовичу, — сказала дівчина.

«Знищити тебе? — подумав комісар. — І це після того, як ти, сама того не знаючи, допомогла мені пережити ув’язнення у психопата Вінкеля?.. Дурна ти квітко серед цього смердючого гноїська».

— Ні, Маґдо, ви не мій ворог, а тому в A III b ніколи не дізнаються про нашу розмову. Принаймні від мене. Зрештою, — додав він, підводячись, — не так вже й важливо, що вам було потрібно з нотатника. Важливо, щоб ми повірили одне одному. Бо ж до ранку перебуватимемо під одним дахом.

— Я можу піти.

— Якщо підете, то викриєте себе з головою. Клавдія вам такого не подарує. Тому лишайтеся так, ніби нічого не сталося. Завтра їм розкажете про мій кошмарний почерк і диявольську кирилицю. Тобто про те, що вам не вдалося зрозуміти з моїх записів ані слова. Постіль розпакуєте самі...

Чоловік рушив до виходу.

— Вони хотіли знати, чи ви самі не пов’язані з росіянами. У записнику я шукала якихось імен і контактів російської амбасади, — гарячково промовила дівчина навздогін.

Зупинившись на якусь мить, Вістович усміхнувся.

— Хороший хід, — сказав він, не озираючись, — на місці Фішера я хотів би знати те саме... Добраніч, Маґдо.

Діставшись кімнати, в якій він удавано порядкував кілька хвилин тому, чоловік роздягнувся й ліг на старе незручне ліжко. Старі пружини вп’ялися в його тіло, мов стерті зуби якогось вмираючого звіра, але попри це Вістович швидко й міцно заснув.

Було за північ, коли сон його раптом урвався і, розплющивши очі, комісар побачив, що кімната щедро залита місячним світлом. Чоловік перебував ще тільки на берегах свідомості, остаточно не прокинувшись, але він шкірою відчув, що в кімнаті був не сам. Перш ніж навіть мигнула думка про зброю, яку він, про всяк випадок, тримав під подушкою, просто перед ним з’явилася тендітна жіноча постать. У його помешканні була зараз тільки одна жінка, і від цієї думки всередині запекло, як від добрячого ковтка міцного алкоголю. Він, мовби звір, чув її запах і вдихав його так глибоко, як тільки міг.

Маґда — шпигунка, отже, в її руках зараз могла б бути зброя, але комісар лежав нерухомо. Можливо, вирішив, що зробив для неї надто багато хорошого, аби вона бажала йому зла. А може, заради такої миті був готовий і до найгіршого. Так чи інакше, Вістович не ворухнувся, аж доки вона не стала просто над ним. Чоловік не бачив її обличчя, а тому не знав, чи дивиться вона йому зараз у вічі. Йому лишалося тільки напружити слух, щоб не пропустити її слова.

Але Маґда мовчала. Якусь мить ще стояла над ним, наче привид, а тоді опустила руки донизу й, ухопивши краї своєї сорочки, здійняла її над головою. Тільки тепер Вістович підвівся й сів на край ліжка. Зграбне оголене жіноче тіло було просто перед ним. Чоловік намагався пригадати її в однострої кельнерки і порівняти з цим напівтемним образом, який бачив перед собою. Туго обтягнуті груди зараз були вільними і виклично тягнулися до нього своїми гострими сосками. Округлі, як розрізана груша, стегна, сховані під безформною спідницею, розкошували тепер свободою. Ця нестерпно зваблива Євина дочка, що збурювала в ньому цілу диявольську круговерть почуттів, здавалось, от-от простягне йому який-небудь заборонений плід, і він їй не відмовить. Він сам буде його випрошувати, мов жебрак, знаючи добре, чим це обернулося колись людському родові...

Маґда підійшла ще ближче й, поклавши руки йому на плечі, притулилася персами до його губ. Більше чоловік себе не стримував. Укривши поцілунками ці соковиті плоди її молодості, він допоміг дівчині вибратися на нього верхи. Обережно спершись колінами на ліжко, Маґда на мить зупинилася, мовби знаходячи рівновагу, і тихо промовила:

— Паскудне в тебе ліжко.

Він тільки засміявся і трохи підняв її над собою. Якраз настільки, щоб вивільнити свою ледь не до болю напружену плоть. Коханець поволі ввійшов у неї, неквапно завойовуючи кожен міліметр тісного і пружного простору. Коли досягнув краю, Маґда застогнала й вп’ялася нігтями йому в плечі. Наступний рух зробила вона. Дозволила м’язистому стержневі майже вислизнути з неї, а тоді рвучко подалася вперед, заганяючи його знову всередину. Цей свій танець вони продовжували дедалі швидше, поки врешті не затремтіли в конвульсіях, схожих на передсмертні. Укрившись ковдрою, ці двоє заховалися від місячного світла, від самого Місяця, від міста за вікном і всієї чортівні, що сталася в їхньому житті досі й станеться незабаром. Вони ще кохалися напівсонними, хоч смак першої близькості вже загубився, але зоставалося бажання взяти від цієї ночі якнайбільше. Бо вже за кілька годин цю ніч уб’є ранок, а наступна їм належати не буде.

Вістович прокинувся в порожньому ліжку. Маґда кудись зникла, і це його не дивувало. Він підвівся з ліжка, одягнуся і зазирнув до вітальні. Постіль у згортку була неторкана, дві подушки на канапі збиті й акуратно покладені одна на одну. Жодної записки на столі чи деінде — ця дівчина пішла по-англійськи.

Невдовзі в двері постукали. Комісар найперше взяв до рук «Люґера», зняв із запобіжника й тільки тоді відчинив. На порозі стояв Самковський. Між піднятим коміром його пальта і глибоко насадженим на голову капелюхом він побачив його змучене обличчя і червоні від безсоння очі.

— Дозволите зайти, шефе? — попросив він, обережно покосившись на пістолет.

— Заходьте, — без надмірної радості запросив його Вістович.

Ад’юнкт обережно ступив до передпокою, відтак до вітальні. Комісар зачинив за ним двері й рушив слідом. У вітальні відклав «Люґера» й сів на канапу, запропонувавши підлеглому крісло. Погляд Самковського раптом затримався на підлозі. Комісар простежив за ним і побачив там блакитну стрічку, якою Маґда зв’язувала волосся. Не кажучи ні слова, підвівся, підняв її і заховав до кишені. Потім закурив, удаючи, що не помітив іронічного посміху на невиспаній мармизі Самковського. Тільки тепер Вістович звернув увагу на годинник: було пів на восьму ранку.

— Що привело вас до мене о такій порі? — трохи роздратовано запитав він у ад’юнкта.

Той нарешті зняв капелюха й розстебнув пальто.

— Шефе, ця справа з телеграфістом і тими сраними сигарами... — він не договорив, відвернувши погляд до вікна.

Дошкульно виявилося визнавати своє безсилля. Навіть перед Вістовичем.

— Щось вдалося знайти? — з деякою поблажливістю в голосі запитав