Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Свого часу Тимчасовий уряд не погоджувався з етнографічним принципом. Більшовики формально його не заперечили, але вести перемовини з УНР не поспішали. Натомість вони здійснили спробу захопити Україну за допомогою створеної у грудні 1917 р. і підконтрольної їм «радянської УНР», про що йтиметься далі. Після гетьманського перевороту, що стався в Україні 29 квітня 1918 р., турбота про визначення кордону України з Росією лягла на плечі керівництва Української Держави.

Доба Української Держави (квітень-грудень 1918 р.)

Невдовзі після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського активна фаза війни між Україною та Росією була припинена. Ініціатором такого кроку виступив Кремль, у якого вже не було змоги продовжувати гру в «громадянську війну» в Україні. Раковський у датованому 2 травня зверненні до Антонова-Овсієнка зауважував: «Ми дійшли останніх меж своїх можливостей. Боюся, що післязавтра, якщо наші загони, розбиті при Коренево, будуть продовжувати відступ, Курськ буде зайнятий німцями. Те саме загрожує Севастополю, Воронежу та Ростову. [...] Необхідно запобігти, щоб німецька армія, втягнута нашими загонами, не рухалася далі»[31]. Виконуючи отримані настанови, Антонов-Овсієнко 4 травня віддав наказ підлеглим йому військам про припинення «військових дій проти німецько-гайдамацьких військ» та заявив про складання повноважень «Верховного головнокомандувача Південних республік». Того ж дня Кремль поширив цей документ своїми військовими та дипломатичними каналами, наполягаючи на тому, що «ліквідовано який би то не було привід для перенесення боротьби на територію Російської республіки»[32]. Після оприлюднення цих документів того ж дня у Коренево між українсько-німецькою та російської стороною було укладено угоду про перемир’я. За її умовами військові дії на Курському фронті мали негайно припинитися. Встановлювалася нейтральна зона завширшки 10 км. З українсько-німецького боку ця зона мала йти по лінії Суджа — Любимівка — Коренево і залізниці Коренево — Рильськ[33]. Остаточно питання про кордон між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР) та Українською Державою мало вирішитися під час мирних переговорів.

Перше засідання переговірних сторін відбулося 23 травня 1918 р, останнє — 7 жовтня. Делеговані від РСФРР Християн Раковський та Дмитро Мануїльський затягували переговори. Російська сторона небезпідставно сподівалася на поразку Німеччини в Першій світовій війні, що дало б змогу відмовитися від умов Брестського мирного договору, а потім і від визнання незалежності України. Образно позицію російської сторони можна схарактеризувати рядками з уже згаданого звернення Раковського до Антонова-Овсієнка: «Нам потрібно ліквідувати справу з Україною, принаймні тимчасово, очікуючи сприятливіших історичних обставин»[34]. У такому руслі й діяла російська делегація.

Формально договору так і не було укладено. Однак фактична територія України була збільшена. Цей приріст Олена Бойко схарактеризувала так: «Порівняно з добою Центральної Ради на сході українська влада за гетьманату розповсюдилася на ряд нових територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта — до Харківської губерній»[35].

Хоча практичного (у вигляді угоди між Україною і Росією) результату роботи комісії не було, наведені сторонами під час переговорів аргументи заслуговують на увагу. Російська сторона спробувала, говорячи сучасними термінами, «потролити» українську. Нічим іншим неможливо пояснити її проект кордонів, за яким до Росії мали відійти 5 повітів Волині, 4 повіти Чернігівщини, а також українські частини Курщини, Воронежчини, Харківщини та Катеринославщини. Ця лінія відступала від української етнографічної межі на 125—200 верст. Оцінюючи російський проект, голова української політичної комісії Олександр Шульгин відзначав, що «в тому визначенні кордонів не малось на увазі ніякого принципу, яким би можна було виправдати ці кордони. З точки зору політичної, як і з точок зору етнографічної, стратегічної й економічної ці кордони є цілком безґрунтовні й безпринципні»[36].

Значно реальнішим аргументом російської сторони проти ретельного слідування етнографічному критерію був текст III Універсалу, у якому належними Україні проголошувалася 9 губерній (Таврійська — без Криму) та відзначалося, що подальше коригування мало здійснюватися з урахуванням «організованої волі народів». 22 червня 1918 р. між сторонами було досягнуто домовленості, що після укладення Договору між Україною і Росією та визначення на основі етнографічного принципу лінії кордону «в окремих зазначених в тім договірі спірних місцевостях, і в зазначений у тім же договорі термін обидві сторони згодні розпочати організоване і вільне запитання населення задля остаточного установлення державного кордону в тих місцевостях. Запитання повинно відбуватися під контролем змішаних україно-російських комісій після ратифікації договору і при умові увільнення спірних місцевостей від військ як одної, так і другої сторони»[37].

У дискусіях російська сторона раз по раз повторювала тезу про те, що Україна відокремилася від Росії, причому під «Росією» розумілася РСФРР, яка була утворена щойно внаслідок більшовицького перевороту. Голова української делегації Сергій Шелухін на засіданні комісії 24 серпня відповів на це так: «Ви казали, що Україна одпала од Росії. Вибачайте, ви завжди посилаєтеся на третій Універсал. Яка шкода, що Ви не знаєте української мови. Якби ви його почитали, то ви б знали, що Україна хотіла, щоби Росія була федеративною республікою. Ви цього не визнали і пішли проти України війною. Значить, ви відпали від майбутньої федерації перші. Після цього Україна оголосила себе самостійною державою. Вам треба зватися не Росією». Цю ж тезу Шелухін повторив на засіданні комісії від 26 вересня: «Московська держава, що зве себе Російською, Українською Державою не володіла ніколи. Я вам про се вже казав». Спираючись на Брестський мирний договір як ознаку міжнародного визнання, він зазначив: «Ми раніше були суверенні, ніж ви»[38].

Таким чином, представниками Української Держави губернські межі за III Універсалом не розглядалися як висхідна точка для перемовин, оскільки саме радянська Росія першою завдала удару по декларованій там федерації державних об’єднань на терені колишньої Російської імперії. Такий підхід дав змогу де-факто поширити українську адміністрацію на кілька повітів Курщини і один Воронежчини. Однак відсутність формальної угоди, яка б ці зміни закріпила, дозволила згодом Москві без особливих проблем відібрати ці повіти вже в радянської України.

Одночасно з переговорами щодо кордонів