Читати книгу - "Найкраще в мені"

вмів. Я міг би опинитися у військовому автопарку й пересвідчуватися, що вантажівки й джипи пройдуть по Європі, як по маслу. Бо яка ж армія без машин, правда? Та хоч я й був звичайним селюком, я розумів, що армія кидає тебе, куди їй заманеться, а не куди тобі хочеться, і тоді вже всі знали, що ми скоро маємо брати Європу. Айк [13] саме пішов на Північну Африку. Вони потребували піхоти, їм не вистачало людей на землі, і хоч як мені хотілося потримати Гітлера за горло, уявити себе в піхоті я не міг.

У призовному пункті я побачив плакат: «На флот». І гасло: «До гармат!». На плакаті був намальований голий до пояса матрос, що заряджав гармату, і щось у мені заворушилося. Це я зможу, — подумалося мені, і я пішов до флотського столу, а не до армійського, і записався. Коли повернувся, Клара проплакала з десяток годин. Змусила пообіцяти, що повернуся живий. І я пообіцяв.

Я пройшов загальну й стройову підготовку, а тоді, в листопаді 1943, мене направили служити на Тихоокеанський флот, на ескадрений міноносець «Ю- Ес-Ес Джонстон». Не вірте тим, хто каже, що на флоті безпечніше, ніж на суші чи в морській піхоті. Чи що там не так страшно. Тебе віддають на ласку кораблю, ти вже не можеш покладатися на себе, бо якщо корабель тоне, то ти йдеш на дно разом з ним. Якщо опинишся за бортом, то помреш також, бо ніхто не зупинятиметься й не витягатиме тебе, ризикуючи життям команди. Ти не можеш утекти, не можеш сховатися, і розуміння, що ти нічого не контролюєш, не полишає тебе, не дає тобі спати спокійно. Та служба на флоті була найстрашнішою частиною мого життя. Всюди дим, палуба палає, гармати не замовкають — шум такий, що й уявити важко. У десять разів гучніший за грім, але й це слабке порівняння. Японські «Зеро» постійно обстрілювали палубу, постріли рикошетили на всі боки. І в таких умовах треба працювати — наче нічого такого не відбувається.

У жовтні 1944-го ми проходили повз Філіппіни, готувалися підтримати вторгнення. У нашій ескадрі було тринадцять суден — може здатися, що це багато, та всі, окрім авіаносця, були або міноносцями, або ескортними міноносцями, тож вогнева міць у нас була не дуже. І тут ми бачимо, як із-за обрію насувається стіна кораблів — наче весь японський флот вийшов проти нас. Чотири лінкори, вісім крейсерів, одинадцять міноносців — і всі вони прагнуть бачити нас на дні моря, і самому чортові їх не спинити. Хтось, здається, потім казав, що ми стояли проти них, наче Давид проти Голіафа, от тільки пращі в нас не було. Десь так, десь так. Вони були поза досяжністю, коли відкрили по нас вогонь. І що ж нам було робити? Ми знали, що живими не вийдемо. Ми прийняли бій. Битва в затоці Лейте — так тепер її називають. Ми пішли просто на них. Мій корабель першим дав залп, першим пустив торпеди й димову завісу. Ми цілили одночасно в лінкор і крейсер. І поцілили. Та ми були в авангарді, тож і на дно мали піти першими. До нас підійшла пара ворожих крейсерів, вони відкрили по нас нищівний вогонь, і нам був гаплик. На борту було 327 людей, і з них 186 — і багато з ким з них я добре приятелював — загинули того дня. Я був одним зі 141, які вижили.

Б’юся об заклад, що ви ніяк не второпаєте, нащо я про все це пишу — певно, вважаєте, що старого знов занесло, тож перейду до суті. Я був на плоту, навколо лютий бій, і тут мені стало ясно, що я більше не боюся. Зовсім несподівано я зрозумів, що зі мною нічого не трапиться, бо я знаю, що в нас з Кларою ще стільки всього має бути попереду. І на мене зійшов спокій. Звіть це контузією, якщо ваша ласка, та я знаю те, що знаю, і там, під небом, що вибухало над головою щомиті й труїло димом, я пригадав ту нашу річницю в кіно і став наспівувати пісеньку з фільму «Для мене й моєї дівчини», як ми колись з Кларою співали дорогою з Ралі. Я співав голосніше й голосніше, а тоді вже просто заволав щосили, наче я один серед моря, наче нічого навколо не коїться, наче я знав, що Клара почує мене якимсь чином і зрозуміє, що нема чого хвилюватися. Я ж пообіцяв їй, що все буде добре, розумієте? Й ніщо з того, що відбувалося на Тихоокеанському фронті, не перешкодило мені виконати цю обіцянку.

Звучить дико, знаю. Але, як я вже казав, мені вдалося вижити. Мене перевели на десантний корабель, і наступної весни я доставляв морських піхотинців на Іодзіму [14] . А далі війна скінчилася, і я повернувся додому. Говорити про війну я не міг, тому мовчав. Жодного слова не сказав про ті події. Надто боляче все це було, й Клара це розуміла, тож мало-помалу ми повернулися з нею до звичного життя. У 1955-му взялися будувати тут дім. Майже всю роботу я зробив сам. Одного дня я скінчив працювати, прийшов до Клари, яка сиділа в тіні за плетінням. І почув, як вона мугикає «Для мене й моєї дівчини».

Я стояв, наче до місця прикипів, й мене накрило спогадами про той