Читати книгу - "Розколоте небо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 39
Уже третій день тримав облогу у своїй хаті Гордій Чорножуков разом із родиною. Двох коней і корову він загнав у сіни, наніс туди сіна та запасся водою. Замкнувся всередині і нікого не пускав.
– Ніхто не має права заходити до моєї хати! – відповідав чоловік через зачинені двері правлінню колгоспу.
За щільно завішеними вікнами ввечері не було видно навіть світла від лампи. Іноді з димаря піднімався вгору дим, очевидно, готували їсти. Лупіков сам не раз приходив, грюкав у двері, господар посилав його під три чорти і відповідав, що ніяких податків від нього не дочекаються. Приходив до садиби і брат Павло, але і йому Гордій не відчинив двері. Третього дня Лупіков наказав комсомольцям вибити шибки й витягти звідти бунтівника, але тільки хлопці вдарили обухом сокири по вікну, звідти почулося гнівне:
– Відійдіть усі, бо буду стріляти!
І насправді, пролунав постріл рушниці. Лупіков наказав виламати двері. Комсомольці знайшли у сараї залізні ломи, вдарили ними по дверях. Знову постріл – і вже в одного юнака з руки заюшила кров. Іван Михайлович дав відбій.
Наступного дня в село після обіду приїхала підвода з озброєними людьми. За нею одразу ж побігли люди до місця пригоди. Павло Чорножуков якраз нагодився у цей час до садиби брата.
– Гордію! Понаїхали озброєні люди! – крикнув він через двері. – Віддай їм усе! Якось проживемо! Ти мене чуєш?
– Нічого я не віддам! – почулося у відповідь. – Хай їдуть звідси геть! Це моя хата, і я в ній господар!
– Брате, вони можуть вас постріляти. У тебе ж двійко дітей. Подумай про них.
– Я про них все життя своє думав. Йди додому, брате.
Сказав – і більше не захотів вести розмову. Лупіков перекинувся кількома словами з приїжджими і наказав людям відійти.
– Вас постріляють тут! – казав він, відганяючи натовп подалі. Лише Павло Чорножуков не зрушив з місця.
– І ти теж відійди! – наказав чекіст і хотів штовхнути чоловіка, але той так зирнув на нього налитими ненавистю очима, що Лупіков одразу ж опустив руки.
– Не торкайся мене! – просичав чоловік.
– То й стій, як бовдур, – сказав чекіст. – Може, одна куля і тобі дістанеться.
Озброєні люди попередили, що будуть стріляти, якщо Гордій добровільно не здасться.
– Не дочекаєтеся! – крикнув він. – Я теж буду стріляти!
Задзеленчала розбита шибка, і в діру розбитого вікна просунувся ствол мисливської рушниці. Гордій зробив постріл.
– Якщо хтось зробить крок вперед, – почулося з вікна, – я живцем спалю себе і свою родину! – попередив Гордій. – Не беріть гріх на душу!
Порадившись між собою, озброєні люди націлили гвинтівки та нагани у бік хати.
– Дозвольте мені ще раз звернутися до брата, – попросив Павло Серафимович.
Лупіков дав добро. Чоловік зробив кілька кроків вперед.
– Стій там, брате! – почув він голос Гордія.
– Гордію, не роби дурниць, прошу тебе, охолонь, – попрохав Павло.
– Я своє слово сказав! Нехай забираються геть, або я всіх спалю!
– Віддай мені дітей. Будь ласка! Вони ні в чому не винні.
– Ми жили разом і помремо разом! Не дають нам жити, як ми хочемо, тож навіщо нам таке життя?! Чи не так? – звернувся він вже до дружини.
– Живими ми не вийдемо, – почувся жіночий голос. – Хай забираються, бо я вже поливаю все гасом!
І насправді, почувся запах розлитого гасу.
– Дітей пошкодуйте! – у відчаї закричав Павло. – Не губіть невинні душі! Віддайте їх мені!
Почувся перший, за ним другий постріли з вулиці. Павло хотів кинутися до хати, бо почув переляканий вереск дітей, але чоловіки схопили його попід руки, не пустили.
– Брате-е-е! – диким голосом закричав Павло Серафимович, побачивши, як всередині хати спалахнуло яскраве полум’я.
– Прощавай, Павле! – крикнув наостанок Гордій. – Прощавайте, люди! Не поминайте лихом!
Уже за мить палало все всередині. Несамовиті людські крики швидко стихли. Довше ржали налякані коні, тужно ревла корова, але й ті замовкли. Люди кинулися тушити пожежу, але жадібний вогонь швидко поглинув і людські життя, і саму оселю, яка нещодавно була наповнена голосами, щебетом дітей та туркотінням швейної машинки.
– Що ж ти наробив, Гордію, – скрушно промовив Павло Серафимович.
Чоловік затулив обличчя картузом, чи щоб не бачити, як у полум’ї зникло життя рідної людини, чи щоб не бачили люди його сльози.
– Таточку, не треба, – почув він поруч голос Варі, яка щойно прибігла на пожежу.
Павло Серафимович витер картузом обличчя, подивився на заплакану доньку.
– Ходімо додому, – попросила вона обережно. – Не треба дивитися.
– Не можу! – розпачливо похитав головою. – Там мій брат. Я нікуди не піду.
– Тату, його вже не повернеш.
– Не піду.
– Але ж у тебе є ми, – продовжила Варя. – Вдома мама сходить з розуму, чекаючи на тебе. Я на неї залишила дітей, твоїх онуків.
– Іди додому.
– Ми не зможемо жити без тебе, – тихо сказала Варя. – Ти нам потрібний. Що ми будемо без тебе робити?
Подивився доньці у вічі. Там розпач і надія одночасно.
– Ходімо додому, – зітхнув він і кинув останній журний погляд на хату, що догоряла.
Розділ 40
Варя взяла немовля на руки й пішла з батьком навідати сестру. Павло Серафимович був у поганому гуморі. Податки по м’ясу платити було нічим. Залишилися у господарстві на дві сім’ї кінь, корова та одна свиня. Зарізати корову – нічим буде годувати дітей. Коня? Як тоді орати землю? І взагалі, без коня ніяк не можна у господарстві. Залишається свиня. Але ж нема ні шматочка сала, ні м’яса. По двору бігає кілька курей, та й то для того, щоб зібрати яйця на податок. Самі вже й забули, які ті яйця на смак. Поки ще є зелень, кури пасуться, а чим їх годувати взимку? Зерно пішло на податок. Залишилося вдома так мало, як ніколи ще не було. Хоч як крути, а не вистачить навіть на посів. А де брати хліб? Городину зібрали, наквасили капусти, огірків, є картопля, буряк, але ж як без хліба? І врожай зібрали непоганий, стояло в полі жито, як лава! А яке було зерно! Не зерно, а бурштин! Серце рвалося на шматки, коли здавав його в колгосп. Недаремно кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в коморі». А в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколоте небо», після закриття браузера.
