Читати книгу - "Куджо"

Більшість туристів прямувала до дороги № 302, де вони звернуть на схід до Нейплза або на захід до Бриджтона, Фрайбурга і Норт-Конвея, штат Нью-Гемпшир, з його альпійськими схилами, дешевими парками розваг і вільними від податків ресторанами. Донна з Тедом на дорогу № 302 звертати не збиралися.

Хоча їхній будинок стояв на узвишші над центром Касл-Рока, а з вікна відкривався схожий на картинку краєвид міських садів, дерева обступили їх з обох боків менш ніж за п’ять миль від парадних дверей. Місцями дерева трохи відступали, і на відкритій ділянці виднівся будинок або трейлер, і що далі вони їхали, то частіше траплялися будинки того штибу, який батько Донни називав «ірландськими халупами». Сонце все ще світило яскраво, і до заходу лишалося ще добрі чотири години, та від безлюдності дороги їй знову стало не по собі. Тут, на 117-й, було не так уже й зле, та щойно вони звернуть…

На повороті стояв знак, на якому вицвілими, нерозбірливими літерами було виведено: «КЛЕНОВА ДОРОГА». Судячи з тріщин, діти добряче повправлялися на ньому в стрільбі з 22-го або якоїсь іншої пукавки. Посипана щебенем, двоколійна дорога була вибоїстою і горбкуватою від морозу. Вона вилася повз два-три гарні будинки, повз два-три не дуже гарні будинки і старий, обшарпаний трейлер «Роуд Кінг», що стояв на покришеному цементі. Подвір’я трейлера геть заросло бур’янами. У них Донна помітила дешевенькі пластикові іграшки. На початку під’їзної доріжки до дерева косо була прибита табличка: «РОЗДАЄМО КОШЕНЯТ». На подвір’ї стояв пузатий хлопчик років двох. Повний «памперс» сповз у нього нижче від крихітного пеніса. Рот у хлопчика був роззявлений, палець однієї руки він застромив у ніс, а другою рукою колупався в пупці. Від погляду на нього тіло Донни вкрилося гусячою шкірою.

«Заспокойся! Що, заради Бога, на тебе найшло?»

Їх знов оточив ліс. Їм назустріч проїхав старий «форд ферлейн» 1968 року з товстим шаром іржаво-червоної ґрунтівки на капоті й навколо фар. За кермом невимушено згорбився патлатий підліток. На ньому не було сорочки. «Форд» розігнався десь до вісімдесяти. Донна скривилася. То була єдина машина, що трапилася їм на шляху.

Кленова дорога йшла все вгору, і коли вони проїжджали якесь поле або великий сад, перед очима, перехоплюючи подих, розстелявся краєвид західного Мейну, ген аж до Бриджтона і Фрайбурґа. Довге озеро виблискувало вдалині, як сапфіровий кулон якоїсь казково багатої пані.

Вони підіймалися схилом чергового розмитого водою високого пагорба (як і було обіцяно, обабіч дороги тепер тяглися запилюжені, прибиті спекою клени), коли «пінто» знову почав підгоцувати і трястися. Донні забило дух. «Ну ж бо, давай, — думала вона, — Ну ж бо, мала погань! Давай, уперед!»

Тед тривожно засовався на пасажирському сидінні, обхопивши коробочку для обіду трішки міцніше.

Вона почала легенько тиснути на акселератор, подумки повторюючи, наче беззвучну молитву: «Ну ж бо, давай! Ну, давай!»

— Мам, це…

— Цить, Теде.

Трусити стало гірше. Вона в розпачі сильніше натисла на педаль газу, й авто рвонуло вперед, двигун знову вирівнявся.

— Є! — вигукнув Тед так голосно і несподівано, що Донна аж підскочила.

— Ми ще не доїхали, Теде.

Проїхавши ще милю, вони дісталися роздоріжжя, на якому стояв ще один дерев’яний знак. Цього разу на ньому було написано: «МІСЬКА ДОРОГА № 3». Донна переможно повернула. Наскільки вона пригадувала, Кембер жив менш ніж за півтори милі звідси. Якщо «пінто» зараз випустить дух, вони з Тедом зможуть дістатися туди на своїх двох.

Вони проминули закинутий будинок. На його подвір’ї стояв «форд універсал» і якась велика біла машина, стара й заіржавіла. У дзеркальці заднього огляду Донна побачила, що на сонячному боці будинку, як шалена, розрослася жимолость. Ліворуч за будинком тяглося поле, і «пінто» почав дертися крутим схилом високого пагорба.

На півдорозі невеличкий автомобіль знову сповільнився. Його затрусило дужче, ніж будь-коли раніше.

— Мам, а він витягне?

— Витягне, — відповіла вона люто.

Стрілка спідометра впала з сорока до тридцяти. Вона перемкнула передачу, непевно сподіваючись, що це допоможе знизити тиск або щось таке. Проте «пінто» застрибав дужче, ніж будь-коли. З вихлопної труби долинула ціла серія гуркітливих пострілів, змушуючи Теда заверещати. Швидкість зменшилася до бігового темпу, але вона вже бачила дім Кемберів і червоний сарай, що слугував гаражем. Втискання педалі газу раніше допомагало. Вона спробувала знов, і на мить авто вирівнялося. Стрілка спідометра переповзла з п’ятнадцяти на двадцять. Потім «пінто» знову затрясся і затіпався. Донна все-таки ще раз втиснула акселератор у підлогу, та цього разу, замість того щоб вирівнятись, авто забився в агонії. Ідіотський індикатор на приладовій панелі слабенько замиготів, сигналізуючи, що «пінто» от-от зупиниться.

Та це вже не мало значення, бо «пінто» вже повз попри поштову скриньку Кемберів. Вони приїхали. На кришці стояв пакунок, і коли вони проїжджали, Донна встигла роздивитися зворотну адресу: «Дж. С. Вітні & Ко».

Зафіксована інформація, не затримуючись, пройшла крізь свідомість і відклалася в глибинах пам’яті. На той момент уся її увага була спрямована на те, щоб в’їхати на доріжку. «Зупинися там, — думала вона. — Тоді він змушений буде щось зробити, бо інакше не зможе ні заїхати, ні виїхати».

Під’їзна доріжка була трохи нижче від рівня будинку. Якби вона йшла так само круто вгору, як у Трентонів, «пінто» б не впорався. Та після невеличкого підйому під’їзна доріжка Кемберів йшла рівно, а потім злегка вниз схилом до великого імпровізованого гаража.

Донна перемкнула передачу на нейтральну і дозволила машині, використовуючи залишкову інерцію, прокотитися до напів розчахнутих масивних дверей. Тільки-но її нога облишила педаль газу, аби натиснути на гальма, двигун знову закашляв, але цього разу вже ледь-ледь. Лампа індикатора пульсувала, наче уповільнене серцебиття, потім спалахнула знову. «Пінто» завмер.

Тед дивився на Донну.

Вона широко всміхнулася.

— Теде, друже, ми приїхали.

— Ага, — відгукнувся Тед, — але хіба вдома хтось є?

Біля гаража був припаркований темно-зелений пікап. Вантажівка точно належала Джо Кемберові, а не була залишена кимось для ремонту. Донна пам’ятала її з минулого разу. Та світло всередині не горіло. Вона витягла шию ліворуч і побачила, що в будинку також темно. І на поштовій скриньці стоїть пакунок.

Пакунок прийшов від «Дж. С. Вітні & Ко». Донна знала, що це. Точнісінько такі ж каталоги отримував її брат, коли був підлітком. Вони продавали запасні деталі, автоаксесуари та обладнання для тюнінгу. Те, що Джо Кембер теж отримував ці каталоги, було найприроднішою річчю у світі. Та якби