Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— І потім його зовсім позбавили права опіки?

— Не тільки. Його оголосили емоційно незрілим і нездатним піклуватися про свою дитину, заборонивши бути з Авґустом сам на сам. Але, чесно кажучи, цей вирок викликає в мене певну недовіру.

— Чому?

— Бо цей процес був необ’єктивний. Адвокат колишньої дружини нещадно накинувся на Балдера, а той тільки каявся й казав, що він нікчемний, безвідповідальний, непристосований до життя і бозна-що ще. Суд визнав, — на мій погляд, зловмисно й тенденційно, — що Балдер ніколи не вмів нормально спілкуватися з іншими людьми і повсякчас шукав розради в комп’ютерах. Я встигла трохи придивитися до його життя, тому не зовсім з цим згодна. Суд просто сприйняв його сповнені почуття провини тиради й самокритику за правду. Хай там як, а Балдер виявив надзвичайну зговірливість. Він погодився виплачувати величезні аліменти — по-моєму, сорок тисяч крон на місяць — і одноразово видати дев’ятсот тисяч крон на непередбачені витрати. Невдовзі після цього він поїхав у США.

— Але згодом повернувся.

— Так, і на те було кілька причин. У нього викрали технологію, і він, можливо, дізнався, хто це зробив. Він мав серйозний конфлікт з роботодавцем. Та, думаю, в намірі повернутися назад не останню роль відіграв його син. Жінка з Центру лікування аутизму, про яку я вже казала, — її, до речі, звуть Гілда Мелін, — на ранній стадії вважала, що перспективи хлопчика дуже оптимістичні. Одначе все пішло не так, як вона сподівалася. Крім того, її сповістили, що Ганна й Лассе Вестман безвідповідально ставляться до Авґустової освіти. Згідно з домовленістю, Авґуста мали вчити вдома спеціальні педагоги, яких, очевидно, хтось нацьковував одне на одного. Можливо, був іще й обман з грошима на навчання й вигаданими іменами вчителів. Ну, всілякі такі речі. Та це вже зовсім інша історія, і взятися до неї доведеться кому-небудь іншому.

— Ти згадала жінку з Центру лікування аутизму.

— Так, Гілду Мелін. Відчуваючи, що щось не так, вона потелефонувала Ганні й Лассе, а ті заявили, що все чудово. Та щось підказувало їй, що це неправда. Тому вона, всупереч заведеній практиці, відвідала їх без попередження, і, коли її нарешті впустили в будинок, в неї виникло сильне відчуття, що хлопчик не почувається добре і явно зупинився в розвитку. Крім того, вона зауважила синці, а після візиту потелефонувала до Сан-Франциско Франсові Балдеру і довго з ним розмовляла. Незабаром після цього професор повернувся додому й, попри судову постанову, забрав сина до себе в новий будинок у Салтшебадені.

— Як йому це вдалося, якщо Лассе Вестманові так кортіло отримувати аліменти на дитину?

— Цікаве запитання. За словами Вестмана, Балдер, можна сказати, викрав хлопчика. Але Ганна має іншу версію. Вона каже, що коли Франс повернувся, то видався їй зовсім інакшим, ніж був раніше, от вона й дозволила йому забрати Авґуста. Вона навіть думала, що хлопчикові в батька буде краще.

— А Вестман?

— За її словами, він був п’яний. А ще йому дали велику роль у новому телесеріалі, тож він узагалі поводився зухвало й зарозуміло. Через це й погодився. Хоч скільки Вестман розводився про хлопчиків добробут, та я все одно гадаю, що він просто був радісінький спекатися пасинка.

— А далі?

— А далі він передумав, до того ж його вигнали з серіалу за безпробудне пияцтво. Він раптом захотів повернути Авґуста — і не так, певна річ, його, як…

— …аліменти.

— Саме так, і це підтверджують його почарківці, зокрема той організатор свят Ріндевалл. Коли Вестман виявив, що на його кредитці нічого не лишилося, то відразу згадав про хлопчика. Потім позичив у дівчини в барі п’ятсот крон на таксі й простісінько посеред ночі чесонув у Салтшебаден.

Ян Бубланський ненадовго поринув у думки і ще раз поглянув на фотографію Сониного сина.

— Яка каша, — сказав він.

— Це правда.

— За нормальних обставин ми б уже наближалися до розв’язки. Мотив ми б знайшли в судовій постанові про опіку. Але ці хлопці, що зламали систему сигналізації й скидалися на ніндзь, сюди не вписуються.

— Так.

— Крім того, мене цікавить ще одна річ.

— Що саме?

— Якщо Авґуст не вмів читати, навіщо йому знадобилися ті книжки?

Мікаел Блумквіст сидів з чашкою кави в руках навпроти Фарах Шаріф за кухонним столом, дивлячись на парк Тантолунден. Він знав, що це ознака слабкості, та все одно мріяв про те, щоб зовсім не писати репортажу. Йому хотілося просто сидіти тут, ніяк не тиснучи на розмовницю.

Можливість виговоритися, найпевніше, їй нічого не дасть. Обличчя її змарніло, а темні проникливі очі, що свердлили його в дверях просто наскрізь, тепер видавалися здезорієнтованими. Іноді вона повторювала Франсове ім’я, наче якусь мантру чи заклинання. Можливо, вона його любила. У свої п’ятдесят два роки Фарах була дуже приваблива — не вродлива в класичному розумінні, але з королівськими рисами.

— Скажіть мені, який він був? — сказав Мікаел.

— Франс?

— Так.

— Парадоксальний.

— У чому?

— У всьому. Уявіть собі, він усі свої сили віддавав одній речі, яка захоплювала його найбільше. Можливо, десь як Опенгеймер у Лос-Аламосі. Франс працював над тим, що, як він сам уважав, могло призвести до нашої загибелі.

— Тепер я вас узагалі не розумію.

— Франс хотів повторити біологічну еволюцію на цифровому рівні. Він розробляв самонавчальні алгоритми, що методом проб і помилок можуть удосконалювати самі себе. Він також сприяв розвиткові так званих квантових комп’ютерів, з якими працюють «Ґуґл», «Соліфон» і АНБ. Його мета полягала в тому, щоб створити AGI — Artificial General Intelligence.[24]

— А що це таке?

— Щось з інтелектом людини й швидкістю та точністю комп’ютера. Якби людству вдалося таке створити, це дало б величезні переваги в усіх сферах науки.

— Безперечно.

— Іде багато досліджень у цій галузі, і, хоча більшість науковців напрямки не заявляє про свої прагнення досягти AGI, конкуренція нас до цього підштовхує. Ніхто не може дозволити собі не створювати максимально розумних програм. Ніхто не може дозволити собі стримувати розвиток цієї галузі. Подумайте лишень, що ми вже створили на цей час. Просто згадайте, що ви мали у своєму мобільному телефоні п’ять років тому і що там є тепер.

— Це так.

— Франс, перш ніж замкнувся в собі, поділився зі мною своїми оцінками перспектив досягти AGI. Він казав, що людству до снаги це зробити в найближчі тридцять-сорок років. Я от