Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

class="p1">«Рейдери діяли достатньо простими методами. Наприклад, спочатку потрібно було знайти прибуткову компанію. Потім — ініціювати перевірку податковою [поліцією], й відповідно до її результатів порушити кримінальну справу. На основі матеріалів справи проводилася так звана «фіксація» власника, на якого виходили рейдери з пропозицією. Зазвичай варіантів було небагато: йому пропонували платити регулярно «дань» у розмірі 30–50 % від прибутків компанії або ж поступитися правом власності. При цьому або частина компанії виводилася в офшор, або ж зміни в складі власників просто не реєструвалися — тобто де-юре склад власників залишався попереднім, а де-факто існував протокол засідання, у відповідності до якого одні власники виходили, а інші входили… За Януковича були створені чи не ідеальні умови для успішного рейдерства. Вся система була побудована так, що на протиправне відчуження власності з готовністю йшли всі причетні особи. Масштаб явища вийшов далеко за рамки «покриття потреб» самого родинного клану Януковичів. Іноді люди «працювали», прикриваючись «сімейними інтересами»… Нерідко, коли відповідна «рознарядка» опускалася до рівня області — до прокурора або ж чиновника… суми поборів зростали вдвічі — за рахунок власних апетитів місцевих чиновників. У сферу такого інтересу «сім’ї» входили цілком публічні та великі компанії».

Так з рахунків всесвітньо відомої горілчаної компанії «Nemiroff» на базі кримінальної справи упродовж трьох років було виведено більше 50 млн доларів на підставні фірми, близькі президенту Януковичу[46].

Кримінальне переслідування політичних противників торкнулося не лише Юлії Тимошенко та міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, але й міністра економіки Богдана Данилишина, міністра оборони Валерія Іващенка, депутата Ігоря Макарова та екс-замголови «Нафтогазу України» Ігоря Діденка, екс-голови митної служби України Анатолія Макаренка та багатьох інших. Янукович навіть замахнувся на колишнього президента Леоніда Кучму, якому інкримінували причетність до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, що дозволило Януковичу тримати в напруженні не лише Кучму, але й все бізнес-оточення колишнього президента.

Правління «проффесора» Януковича запам’ятається нащадкам не тільки відсутністю економічних реформ та політичними метаннями між Митним та Євросоюзами, але й надзвичайно уповільненою вимовою Першої Особи та його численними стилістичними та змістовими ляпами в офіційних промовах та імпровізаціях. Він називав російську поетесу Анну Ахматову — Анною Ахметовою, а російського письменника Антона Чехова — українським поетом. Він вважав, що вчений-славіст Гулак-Артемовський був вихідцем з донбаського міста Артемівська. Він поділяв Євразію на Азію та Євразію, а виступаючи перед жителями Кіровограда називав їх жителями Чернігова. Словаччину іменував Словенією, а Іран плутав з ураном. На переговорах з президентом Туркменістану він утнув про те, що Україна завжди товаришувала з Казахстаном, а студентам-медикам настирливо радив бути вірними клятві Піфагора.

Створена Януковичем, за прикладом російської, жорстка вертикаль влади нібито гарантувала спокій та порядок в державі, а постійні словесні казуси, що траплялись з президентом-неуком потішали тих, кому вистачало почуття гумору, аби сміятись над недолугістю новоявленого диктатора. Україна, наче та пружина, поступово стискалась, аби врешті-решт розпружитись на Майдані 2014 року.

Розділ 8

Проблема європейської інтеграції

2013 рік був відносно спокійним для української політики. Президент Віктор Янукович роз’їжджав Європою та переконував наївних європейців, що хоче до ЄС. І не тільки він, але й вся сім’я президента, весь уряд, вся українська еліта — також хотіла до Європи, щоб відпочити та перевірити свої закордонні рахунки. Для пострадянської України у такому бажанні не було нічого нового. Всі попередники Януковича: Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко — також прагнули включити Україну до Євросоюзу. Принаймні, на словах.

Під вступом до ЄС насправді розумівся перший етап процедури: підписання Угоди про асоціацію України до ЄС (Ukraine — European Union Association Agreement). Переговори між Україною та ЄС про укладання даної угоди розпочалися ще у 2007 році. Нова угода мала замінити діючу про партнерство між Європейськими співтовариствами та Україною. Угода про асоціацію мала забезпечити новий, глибший формат відносин та послужити стратегічним орієнтиром у проведенні системних соціально-економічних реформ в Україні, широкомасштабній адаптації законодавства України до норм та правил ЄС. Текст Угоди не згадував про перспективи входження України до Євросоюзу, однак і не заперечував можливість вступу до ЄС. Підписана Угода переводила відносини України з ЄС на новий рівень: від партнерства і співпраці — до політичної асоціації та економічної інтеграції. Чимало українців спрощено вважали, що це і є об’єднання з Європою.

Важливим елементом Угоди було положення про створення поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі, перспектива появи якої розбурхала представників промислових кіл, тісно пов’язаних з російським бізнесом. Росія побачила в тому, що відбувалось, потенційну загрозу, оскільки вступ до ЄС був несумісним зі вступом до так званого Митного союзу, яким заправляла Москва. Вступ до Митного союзу означав економічну орієнтацію України на Росію та підпорядкування української економіки російській. Вступ до ЄС — орієнтацію на Європу. Внаслідок цього Росія та деякі «ділові кола» України (особливу активність в цьому плані проявляла організація «Український вибір» Віктора Медведчука, керівника Адміністрації і «кризового менеджера» президента Кучми, багаторічного агента КДБ-ФСБ, наближеного до Володимира Путіна) розпочали пропагандистську кампанію про те, що підписання договору про зону вільної торгівлі з ЄС погубить економіку України, оскільки приведе до різкого скорочення торгово-економічних відносин з Росією. Водночас, як стверджувала російська сторона, створення зони вільної торгівлі призведе до того, що дешеві західні товари завезуть в Україну і в нелегальний спосіб поставлятимуть і до Росії, та вдарять по російському виробнику.

Втім, в Україні основна частина населення повірила в наміри влади піти шляхом євроінтеграції та підтримала цю ідею. Численні євросаміти та зустрічі, консультації, підготовка самої Угоди, здавалося б, вказували на невідворотне — на перспективи асоційованого членства, хоча такого терміну в базових угодах з ЄС не існує. Очікувалося, що буде підписана Угода про стабілізацію та асоціацію (існують аналогічні угоди ЄС з Албанією, Сербією, Чорногорією, Боснією та Герцеговиною), чи Угода України про асоціацію з ЄС на зразок підписаного з Македонією у 2001 році, тільки з тією різницею, що Київ підпише документ в два етапи: спочатку політичну частину, а згодом економічну.

Суть підписання такої Угоди полягала в тому, що Україна брала на себе зобов’язання проводити політичні реформи, які повинні підняти країну до європейських стандартів. Зокрема необхідно було ввести відповідні зміни в українське законодавство, доводячи його до європейських норм, провести реформу судової системи, в тому числі і прокуратури. Особливо спокусливими українським політикам видавалися перспективи підписання Договору про зону вільної торгівлі та безвізовий режим з ЄС. У свідомості українців виробилося спрощене уявлення, що вироблені в Україні товари безмитно продаватимуть у Європі, а європейські — в Україні, в