Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

І… отямилася. Вона сиділа геть заплакана, сама-самісінька в порожньому залі — самотній, як і вона, обідувальник уже пішов. Їй здалося, що ця порожнеча наближається до неї, ось-ось оточить і почне душити. Віталія пересилила себе, звелася на неслухняні ноги. Здивовано дивилися на зарюмсану жінку в косинці, з-під якої не виднілося волосся, жінку, яка перед тим розпитувала про весільний зал, бармен біля шинквасу й офіціантка, до якої підійшла, щоби розплатитися.

— Вам погано? — спитала ця, з фарбованим рудим волоссям, дівчина. — Може, викликати «швидку»? Чи дати валідолу?

— Дякую, не треба, — сказала Віталія. — Де у вас тут туалет?

Офіціантка показала. Віталія зайшла й сполоснула обличчя. У дзеркалі на неї дивилися стомлені очі заплаканої згорьованої жінки.

«Яка вже знає свій час», — подумала Віталія.

Вирішила назад йти пішки. Якраз встигне до кінця «тихого часу». Треба подумати. Але думалось погано. Не хотілось думати. Коли, пройшовши десь кілометр чи півтора, побачила тролейбуса, сіла в нього. Їй відразу поступилися місцем. Невже все так погано?

Вийшла разом із чоловіком, який, помітила, сидів за нею. Йому теж років п’ятдесят. Чи трохи молодший. І цей спитав:

— Вам погано? Допомогти?

— Мені добре, — сказала Віталія. — Я щойно віддала заміж доньку.

— Вітаю, — сказав чоловік. — А чого ж плачете? Чи така звичка?

— Обряд, — трохи зі злістю вимовила Віталія.

— Ну, не гнівайтеся, — сказав чоловік. — Вам це не личить. Усе буде добре.

Віталія не відповіла. Не хотіла продовжувати.

Пройшовши трохи, звернула на вулицю, яка вела до онкодиспансеру. Її тимчасовий попутник, повагавшись, звернув слідом за нею. Йшли мовчки. Зрештою він сказав:

— Знаєте, я хочу заговорити і боюся. — І по паузі: — Може, скажете, що трапилося насправді?

— Навіщо це вам?

— Ну, людина й так самотня істота. То навіщо поглиблювати цю самотність?

Віталія глянула на нього. Ти ба, філософ трапився. Чи з тих, що знайомляться будь-де і будь-з-ким?

— Я зрозуміла: ви просто клеїтеся до мене, так? — Їй стало веселіше. Сумно-весело. Спала пелена, що стояла весь цей час перед очима. — Пізно, голубе.

— Пізно? Чому пізно?

— Тому що…

— Я не клеюся, а просто знайомлюся. Ви мені якось одразу сподобалися. Знаєте, є такий вираз — «благородний сум»…

— І ви в мені його побачили?

— Ну, не тільки… І ще дещо… Тому…

— Ну-ну, — сказала Віталія й спинилася. — А знаєте, куди я йду? Куди повертаюся?

— Скажете — буду знати.

— До ось цієї будівлі, що вже видніється.

— До онкодиспансеру? — Він майже зойкнув.

— Саме так. Може, вам показати мою голову? Дивіться…

Віталія скинула косинку і показала геть лису голову. Навіть нагнула цю бідну голову до нього.

— У вас просто відчай, — сказав він. — Але…

Віталія не дала йому договорити:

— У мене четверта стадія раку. Вдовольнили свою цікавість? Далі не хочеться знайомитись?

Їй нестерпно заболіло. Уже закінчується дія знеболення?

Вона різко повернулася й пішла. Швидко, як ще тільки могла. Хотілося оглянутися, та не оглянулася. Прокляте чоловіче поріддя! Вона гідно помстилася наостанок. Швидше, швидше додому, її останнього дому перед небуттям; вона все зробила, навіть відгуляла уявне весілля, дурна безмозка баба, яка навіть життя не зуміла прожити,як слід, любила не тих, кого слід, і тепер не втече од призначеного їй.

«Бо ще ніхто не втік», — подумала.

Швидше, швидше, хоча б дійти, зробити укола, тепер кажуть — заштрик, тепер кажуть багато чого не так, і впасти на ліжко, на подушку! Хоч би ніхто сьогодні провідувати не прийшов…

Він зайшов до палати наступного дня після несміливого стукоту в двері. У тій самій курточці й джинсах. Тільки тепер з пакетиком в руках.

— Доброго дня, шановні, — привітався. — Доброго дня, Віталіє Миколаївно…

— Ви… — Віталія не знала, що казати далі.

— Я. Насилу розшукав. Я так вас детально описував у реєстратурі, що пані, котра там сидить, зжалилася. Ну, ще допомогла ваша родимка під лівим оком. І деякі деталі, які я вам не видам…

— Навіщо ви прийшли? — сказала Віталія.

— А навіщо приходять до хворих? Провідувати… Ви дозволите присісти?

— Сідайте, — байдуже сказала Віталія.

Він присів на краєчок стільця.

— Давайте вийдемо, — після довгої паузи сказала Віталія.

— Ні-ні, ви-те сидіте, — заметушилася Софія. — Я троні прогуляюся.

Вони лишилися удвох. Проте мовчання тривало так довго, що третім повноправним учасником їхньої зустрічі стала тітка Тиша. Мовчазна й жаліслива, незримо присутня, вона, здавалося, намагається вслухатися у несказане. Намагається щось почути, навіть те, що недоступне їм обом. Раптом Віталія подумала, що тиша ця безсоромна й нахабна, що її треба позбавити права присутності. Бо вона бринить, як єдина струна на зіпсованому інструменті, яка не може створити мелодію, але дає про себе знати. Заповнює простір.

У той же час у Віталії поруч з роздратуванням до цього непроханого гостя, нежданого відвідувача, стала проти її волі наростати вдячність за це мовчання, за те, що він не промовляє якихось необов’язкових слів, якихось фальшивих слів фальшивої утіхи, що не простягає соломинку порятунку чи надії, розуміючи, що нею не порятуєш.

«Припхався, то й сиди», — подумала вона, але вже незлобиво.

Він посовався на стільці. Погасив слова, які хотів відпустити на волю. Віталія відчула, що настав час випередити його.

— Вам захотілося мене пожаліти? — сказала вона. — Пожаліти нещасну хвору жінку? Чи у вашій колекції не вистачає хворої на рак, приреченої?

Він не обурився, навіть не поморщився. Тільки тінь промайнула над лицем, наче од крила незримого птаха, що пролетів цією оселею приречених.

Сказав:

— Це не ваші слова…

Віталія роздратовано:

— А чиї ж?

— Вони позичені. Ні, крадені. Ви не така.

— Мені це вже казали. Багато хто, — Віталія подумала, що до її берега прибило незвичну тріску — може, уламок якоїсь картини… Та все одно — уламок.

— Я просто прийшов провідати. Міг і не прийти. Якщо чесно — вагався.

— І правильно зробили б, якби не прийшли.

— Бачите…

Він змовк. І знову вагався, Віталія