Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— Ти пропускаєш уже третю зустріч.

— Хіба? — Я почала загинати пальці. — Справді.

— Ти мусиш прийти наступного тижня. Ми плануємо поїздку на «Екстрим Вікінг». І ти ще не сказала мені, як хочеш святкувати день народження. — Він почав розтягуватися, піднімаючи високо ногу та притискаючи коліно до грудей. — Я думав, може, підемо в кіно? Не хочу великого застілля, не тоді, коли тренуюся.

— Ой. Мама з татом планують святковий обід.

Він схопився за п’яту, спрямувавши коліно до землі.

Я не могла не помітити, що його нога стає надзвичайно жилавою.

— Але ж не вечірка.

— І не розважальний центр. У всякому разі, Патрику, я відчуваю, що це потрібно: мама якась трохи пригнічена.

Минулих вихідних Трина поїхала (їй таки не дісталась моя косметичка з лимонами — я витягла її напередодні від’їзду). Мама була спустошена; насправді це було ще гірше, аніж коли Трина поїхала до університету вперше. Вона сумувала за Томасом як за ампутованою кінцівкою. Його іграшки, які ще з дитинства повсякчас валялися долі у вітальні, були складені в коробку та сховані. У шафі не було ні шоколадних пальчиків, ані маленьких пачок з напоями. Не було більше причини йти в школу о чверть на четверту, не було з ким спілкуватися дорогою додому. То був єдиний час, коли мама виходила з хати. Тепер вона взагалі нікуди не виходила, окрім як на щотижневі закупи в супермаркет, який вона відвідувала разом із татом.

Три дні мама розгублено тинялася будинком, а потім так активно взялася за весняне прибирання, що навіть дідусь злякався. Він мляво пробував щось протестувати, коли вона намагалася пропилосмочити під стільцем, на якому той сидів, чи пройтися щіткою для пилу по його плечах. Трина сказала, що протягом перших кількох тижнів вона не приїде додому, щоби Томас призвичаївся. Щовечора, коли вона телефонувала, мама говорила з нею, а потім півгодини в спальні плакала.

— Цими днями ти працюєш допізна і я тебе майже не бачу.

— Ну, а ти завжди тренуєшся. У всякому разі, Патрику, мені добре платять. Я не можу відмовитися від понаднормових.

Із цим він не міг сперечатися.

За роботу я одержувала стільки, скільки не заробляла ще зроду. Я стала давати батькам удвічі більше, дещо ставила на банківський рахунок, решту витрачала на себе, і в мене ще залишалися гроші. Так почасти було через те, що я працювала надто багато й ніколи не виїжджала з Ґранта-гаусу в час, коли крамниці ще були відчинені. З іншого ж боку, я не була марнотратна. Дозвілля я стала проводити в книгозбірні, шукаючи щось в інтернеті.

З комп’ютера, шар за шаром, мені відкривався цілий світ, і він повабив мене, мов спів сирени. Усе почалося з листа-подяки. Через кілька днів після концерту я сказала Віллові, що ми повинні написати й подякувати його другові-скрипалю.

— Дорогою я купила гарну листівку, — мовила я. — Просто скажи, що писати, і я це напишу. Ось навіть принесла свою гарну ручку.

— Не думаю, що це потрібно, — заперечив Вілл.

— Що?

— Ти почула мене.

— Ти ж так не думаєш. Цей чоловік дав нам квитки в першому ряду. Ти сам казав, що це було фантастично. Найменше, що ти можеш, це подякувати йому.

Щелепа Вілла залишалась нерухомою.

Я відклала ручку.

— Чи ти просто так звик, що люди дають тобі все, що ти хочеш, що навіть не відчуваєш потреби подякувати?

— Кларк, ти не маєш ані найменшого уявлення, якого це завдає болю, коли змушений прохати когось написати листа замість себе. Фраза «написано від імені» — це… принизливо.

— Справді? Ну, це все-таки краще, ніж надзвичайно жирне нічого, — пробурмотіла я. — У будь-якому разі я йому подякую. І якщо ти впрешся рогом, твого імені я не буду згадувати.

Я підписала листівку й надіслала її. І нічого про це не сказала. Проте весь вечір Віллові слова луною відбивалися в моїй голові. Я несвідомо забрела в книгозбірню й засіла за вільний комп’ютер. Зайшовши в інтернет, стала шукати пристрої, які Вілл міг би використовувати, щоб писати самому. Протягом години я знайшла зо три таких: програмне забезпечення з розпізнавання голосу, далі програмне забезпечення, яке ґрунтувалося на кліпанні, і, нарешті, пристрій, що його згадувала моя сестра, який Вілл міг би надівати на голову.

Як я й думала, він пирхнув, почувши про пристрій для голови, але визнав, що програмне забезпечення з розпізнавання голосу може бути корисним, і протягом тижня нам, із допомогою Натана, вдалося встановити його на Віллів комп’ютер, приладнати комп’ютерний столик до Віллового візка, і йому вже не потрібно було когось прохати щось надрукувати. Спочатку Вілл трохи соромився, та, коли я сказала йому почати все з «міс Кларк, запишіть», він погодився.

Навіть місіс Трейнор не мала на що скаржитись.

— Як існує ще якесь обладнання, що, на вашу думку, може бути корисним, — сказала вона, стиснувши губи, ніби не могла повірити, що то справді цінна річ, — дайте нам знати. — Вона так нервово дивилася на Вілла, неначе він намагався зламати пристрій щелепою.

Три дні по тому, коли я пішла на роботу, листоноша передав мені листа. Я підпечатала його в автобусі, думаючи, що це може бути рання вітальна листівка від якогось далекого родича.

Там був надрукований на комп’ютері текст:

Дорога Кларк!

Це, щоб довести тобі, що я не зовсім егоїстична дупа й ціную твої зусилля.

Дякую.

Вілл

Я так сміялася, що водій автобуса запитав мене, чи я часом не виграла в лотерею.

***

Після років, проведених у комірчині, коли я тримала свій одяг у коридорі, Тринина спальня видавалася розкішною. Перший вечір, який провела там, я крутилася й розмахувала руками, просто насолоджуючись тим, що не можу доторкнутися одночасно до обох стін. Я пішла до крамниці «Зроби це сам» і купила фарбу та нові жалюзі, а також новий торшер і кілька полиць, які зібрала сама. Не те щоб мені це добре вдавалося, просто хотіла подивитися, чи зможу я це зробити.

Я заходилася коло косметичного ремонту. Щовечора, повернувшись додому, протягом години фарбувала стіни, а наприкінці тижня навіть тато змушений був визнати, що я добре впоралася. Він подививсь, як я зафарбувала шви, помацав жалюзі, які я почепила сама, і поклав руку мені на плече.

— Молодець, Лу.

Я купила нову пухову ковдру, плед і декілька великих подушок — якби хтось завітав у гості й захотів розлягтися (хоч заходити поки