Читати книгу - "Сонячний Птах"

Але хоч як уважно ми придивлялися до того місця, застосувавши весь свій досвід, ми там нічогісінько не бачили.

– Якщо це слід слона, – промурмотів Лорен, – тоді я китайський ремісник.

Але Ксаї впевнено звернув на новий напрямок крізь колючий чагарник, і ми видерлися на нове скелясте узгір’я, йдучи по сліду, якого Лорен і я не могли навіть бачити. Неподалік від вершини пагорба лежала купа слонячого гною, ще волога, хоч сонце пекло немилосердно, і хмарка жовтих та оранжевих метеликів кружляла над нею, приваблена вогкістю. Гній нагадував набивку матраца з волокна кокосової пальми.

– Ось те, сього ти сюкав, – прошепотів я Лоренові. – Тепел не балися.

– Це клятий чарівник, а не мисливець, – промурмотів Лорен, здивовано похитавши головою й знімаючи важку гвинтівку з плеча, щоб узяти її під руку.

Ми рушили далі, але тепер дуже повільно, часто зупиняючись, поки Ксаї та Ґал оглядали непроникні хащі колючих чагарників попереду нас. Перебуваючи у стані болісної напруги в густих кущах, кожен крок ми готували й ступали лише по сигналу маленької руки Ксаї з рожевою долонею, яку він простягав уперед, коли дозволяв іти, й підіймав угору, коли наказував зупинитися.

– Уперед! – наказала рука, й ми знову ступили крок, а тоді раптом: «Стоп!», коли рука розітнула повітря, як гострий клинок, потім пальці стислися в кулак і показали вперед, бо показувати на дичину пальцем не годилося, могло спричинити невдачу.

Ми стояли нерухомо, як смерть, наші блискучі від поту обличчя дивилися вперед у стіну чагарника, намагаючись проникнути крізь неї поглядом, – а тоді раптом слон з’явився як сірий привид у хащах сірих колючок, із якоюсь дивною недбалістю волочачи ноги. Його поморщена стара сіра шкіра звисала торбинами під черевом та в промежині між задніми ногами, хвіст у нього обліз від шерсті, хребці просвічували крізь шкіру на спині. Старий слон. Великий слон.

– Стійте там! – рука Ксаї показала на Ґала й на мене, і я згідно кивнув головою.

– Ходи за мною! – зігнутий указівний палець Ксаї показав на Лорена, й вони рушили вперед удвох крізь колючий чагарник, заходячи до слона збоку.

Бушмен, який здавався лялькою поруч із масивною постаттю Лорена, заводив його туди, звідки було зручно вистрелити в голову або в плече.

Слон зупинився біля одного з дерев і почав годуватися, обережно зриваючи з гілок бліді зелені паростки кінчиком хобота, запихаючи їх собі в рот і зовсім не здогадуючись про небезпеку. А збоку від нього Лорен, готуючись до пострілу, широко розставив ноги й нахилився вперед, щоб витримати відкат важкої рушниці.

Постріл пролунав з оглушливою гучністю, розколовши одурманену спекою тишу. Я почув, як куля увійшла в тіло слона, й той обкрутився від удару, обернувшись до Лорена, підняв жовті ікла високо вгору, відкинув величезні вуха назад, і в нього вихопився пронизливий вереск, коли він побачив людину. Слон заверещав від люті, й ненависть, яка давно в ньому жевріла, тепер вивергнула своє полум’я.

Він звернув убік і кинувся в напад, закривши для Лорена лінію вогню густими хащами колючого чагарника. Я побачив, як Лорен обернувся й побіг убік, намагаючись відкрити собі фронт для влучного пострілу. Його нога потрапила в мурашник – і він упав на повному бігу, важко вдарившись об землю, рушниця випала з рук, і він лежав оглушений там, куди тепер швидко наближався розлючений слон.

– Лорене! – зойкнув я й теж кинувся бігти, озброєний лише дробовиком, намагаючись відвернути увагу пораненого слона, який ішов у наступ. – Сюди! – заволав я до нього, поки біг. – Я тут!

Відвертаючи увагу слона від Лорена, краєм ока я побачив, як Лорен навкарачки, долаючи біль, підповзав до своєї рушниці.

– Сюди! Сюди! – кричав я на всю силу легенів, і слон змінив напрям свого бігу, його голова смикнулася в мій бік, маленькі, як у свині, очі, стали шукати мене, хобот почув мій запах.

Я підкинув дробовик і прицілився в нього з відстані в тридцять ярдів. Я сподівався влучити в його маленькі очі й осліпити його.

Бах! Бабах! Я вистрелив у ліву й у праву частину його морди, й він помчав на мене. Я відвернув його увагу від Лорена – це було все, на що я сподівався. Неоковирними пальцями я намацав нові набої, знаючи, що, перш ніж я встигну перезарядити дробовик, він розчавить мене.

– Тікай, Бене, тікай! – почувся голос Лорена, який зміг перекричати важке тупотіння слона, що наближався до мене.

Але я відчував, що мої ноги не зможуть зрушити з місця, і стояв нерухомо на тій стежці, по якій тупотів слон, по-дурному нишпорячи в кишенях і шукаючи набої, які могли завдати слонові шкоди не більше, ніж якби я пожбурив у нього зернята перцю.

Постріл із рушниці Лорена вдарив по моєму занімілому мозкові – він гримнув один раз, другий – і сіра гора впала в мій бік, наче важка лавина. Вона була вже мертва, її мозок розколовся, наче переспілий плід, коли його прошила важка куля.

Мої ноги прикипіли до землі, я не міг ворухнутися, не міг відхилитися, й хобот, падаючи на землю, вдарив по мені зі страшною силою. Я відчув, як лечу крізь повітря, голова моя вдарилася об землю, мозок розпався на яскраві кольорові й болючі спалахи світла, і я втратив тяму.

– Ти дурний виродок! О так, ти дурний і хоробрий малий виродок!

Я почув голос Лорена, що промовляв до мене десь із глибини чорного тунелю, і його звуки дивно відлунювали в моїй голові. Холодна вода виплеснулася мені на обличчя, благословенна волога змочила губи, і я розплющив очі. Лорен сидів на землі, тримаючи мою голову в себе на колінах, і бризкав водою з пляшки на моє обличчя.

– Кого ти називаєш виродком? – прохрипів я до нього. Вираз полегкості, що освітив його стурбоване обличчя, був однією з найприємніших речей, які я будь-коли бачив.

Моє тіло було негнучке й болюче, плече й поперек покриті синцями, а на скроні я намацав шишку, яка не давала до себе торкнутися.

– Ти зможеш іти? – клопотався біля мене Лорен.

– Спробую.

Зіп’явшись на ноги, я не відчув великого болю, й мене навіть опанувало бажання сфотографувати великого мертвого звіра, який застиг у такій позі, ніби молився, спершись головою на загнуті жовті ікла. Лорен і бушмен примостилися сидіти на його голові.

– Сьогодні ми заночуємо біля Води-у-Скелях, – сказав мені Ксаї, – а завтра повернемося