Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А це далеко? – із сумнівом запитав я.
– Близько! – запевнив мене Ксаї. – Дуже близько.
Я подивився на нього з підозрою, бо чув, як точно такими словами він охарактеризував відстань у півсотні миль.
– Було б збіса добре, якби ти правду сказав, – буркнув я англійською мовою, але, на мій превеликий подив, відстань туди й справді виявилася невеликою, значно ближчою, ніж я сподівався, і там було багато іншого, чого я теж не сподівався.
Ми перейшли через гребінь гори, я шкутильгав, спираючись на руку Лорена, й опинилися на широкому гранітному майданчику, такій собі куполовидній скелі, розміром майже в чотири акри. Я скинув на неї лише один погляд, на ряди мілких заокруглених заглибин, що покривали майже всю поверхню, й у мене вихопився крик радості. Я вже не потребував підтримки Лорена, й ми обидва вибігли на кам’яну підлогу, радісно регочучи, коли дивилися на правильні лінії почасти стертих заглибин.
– Тут мали бути великі розробки, Бене, – екзальтовано вигукнув Лорен, будуючи своє припущення на кількості заглибин. – Їх тут не менше ніж тисяча!
– Більше! – сказав я. – Близько двох тисяч.
Я замовк, і моя уява намалювала мені довгі регулярні лінії голих рабів, що стоять навколішки на скельній поверхні, кожен біля однієї зі стертих заглибин, кожен прикутий до сусідів залізним невільницьким ланцюгом, кожен із важким залізним товкачем у руках, яким він розбиває золотоносну руду в кам’яній ступі, яку втримує між коліньми.
Я уявив собі, як за спинами рабів ходять їхні наглядачі зі шкіряними канчуками в руках, як вони стежать за тим, щоб скельна порода розбивалася на дрібний порошок. Я побачив, як нескінченні колони рабів, балансуючи на головах кошиками, наповненими рудою, виходять із розробок. І все це відбувалося майже дві тисячі років тому.
– Цікаво, де тут шахта, – сказав Лорен, якого опанували ті самі думки, що й мене.
– І вода? – додав я. – Їм була потрібна вода, щоб промивати золото.
– До дідька воду! – закричав Лорен. – Мені потрібна шахта, ці стародавні хлопці обробляли тільки ту руду, в якій було не менше трьох унцій золота, вони зупинялися, коли виникала потреба застосовувати воду – десь тут поблизу має бути клятущий дім зі скарбами.
Саме так були зруйновані всі стародавні шахти. Слід віддати належне мистецтву стародавніх металургів, адже місце розташування майже кожної сучасної шахти в Центральній Африці вони відкрили дві тисячі років тому. Сучасні гірники знищили всі сліди стародавніх розробок через поспіх знайти стародавні золотоносні жили. Я дав собі обіцянку, що я принаймні буду першим на цьому місці, до того як тут з’являться вандали з відбійними молотками та динамітом.
Воду ми знайшли на дні колодязя в п’ятдесят футів завглибшки, прорубаному в живій скелі, зі стінами, викладеними обтесаними каменями. Це був найкращий зразок стародавнього колодязя, який мені будь-коли довелося бачити. Не випадало сумніватися, що його підтримували в доброму стані бушмени, і я милувався ним, поки Ксаї знайшов у схованці між скелями мотузку із сирої шкіри та шкіряне відро. Він опустив відро в колодязь і витяг його наповненим прозорою водою, в якій плавали кілька дохлих жаб і втоплений лісовий пацюк. Я постановив прокип’ятити кожну краплю цієї води, перш ніж вона доторкнеться моїх уст.
Лорен витратив на споглядання колодязя рівно тридцять секунд, перед тим як вирушив у вузьку долину між двома гранітними кряжами. Я спостерігав за ним, поки він зник між деревами, ретельно шукаючи те, що заповзявся знайти, й через двадцять хвилин його слабкі крики долинули до мене.
– Бене! Ходи сюди! Швидко!
Я примусив себе сповзти з цямрини колодязя й пошкутильгав униз у долину.
– Ось де вона, Бене.
Лорен був опанований неймовірним збудженням, і мене знову вразила думка про те, яку силу має золото, щоб прискорювати найледачіший пульс і запалювати вогонь жадібності в очах, які давно стомилися від життя. Я не належу до осіб, що надто захоплюються матеріальними благами, але спокуслива принадливість та магічна сила золота прискорила й моє дихання, коли я стояв біля Лорена й ми дивилися на шахту, в якій колись працювали стародавні люди.
Вона не вражала ані розмірами, ані якимись іншими характеристиками, досить мілка заглибина, траншея, дно якої опускалося не більш як на три фути нижче від землі, її краї були м’яко заокруглені, вона звивалася між деревами, наче давня, напівстерта стежка.
– Відкритий забій, – сказав мені Лорен. – Вони йшли в напрямку, в якому залягала золотоносна жила.
– А потім знову його засипали, – нагадав я йому про дивну звичку стародавніх людей заповнювати землею всі їхні розробки, перш ніж покинути їх. Ця мілка траншея утворилася внаслідок осідання ґрунту, яким вони заповнили її.
– Ходімо, – сказав Лорен. – Простежмо, куди вона йде.
Ми йшли понад стародавнім відкритим забоєм, аж поки на відстані милі півтори він закінчився.
– Якби нам знайти бодай один із їхніх відвалів, – промурмотів Лорен, поки ми обстежували густу рослинність, шукаючи купу подрібненого скелястого ґрунту. – Або принаймні шматок руди, якого вони не помітили.
Мені боліла спина, тому я сів на повалене дерево, щоб відпочити, й надав Лорену можливість продовжувати пошук. Він пішов геть між деревами, покинувши мене самого, і я утішався відчуттям історії, яке огортає мене завжди, коли я опиняюся сам-один у такому місці, як це.
Рівень води в колодязі був на глибині п’ятдесятьох футів, тому я зробив висновок, що саме до такої глибини стародавні шахтарі поглиблювали свій забій. Вони не мали ані насосів, ані обладнання, за допомогою якого могли б викидати руду на поверхню, а тому, як тільки вода просочувалася в забій, вони залишали його й ішли шукати нову золотоносну жилу.
Ця шахта була відкритим забоєм завдовжки в півтори милі, завширшки в шість футів і завглибшки в п’ятдесят, видовбана в твердій породі за допомогою залізних кирок і залізних клинів, які забивалися в тіло скелі кам’яними молотами. Коли скеля була надто твердою й не піддавалася цим інструментам, вони розкладали в забої вогнище й поливали камінь водою, змішаною з кислим вином, щоб розколоти нагріту поверхню. Саме цей метод застосовував Ганнібал, щоб прибрати з дороги уламки скель, які не давали його слонам пройти крізь Альпи, – отже, то був давній карфагенський трюк, можна його назвати й так. Від шарів руди вони відколювали шматки золотоносного кварцу, складали їх у кошики й витягували на поверхню мотузками, сплетеними із сиром’ятної шкіри.
Застосовуючи такий метод, вони здобули близько семисот тонн чистого золота на поверхні в триста тисяч квадратних миль у Південній та Центральній Африці, а також велику кількість заліза,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.