Читати книгу - "Сильмариліон"

— Іди ж, коли бажаєш, хоч і всупереч моїй розважливості, я-бо передчуваю, що з цього і тобі, й мені буде лихо. Проте ти поїдеш тільки для того, щоби розшукати нашого брата Фінґона; й ті, кого я посилаю з тобою, повернуться сюди, до Ґондоліна, якомога хутчіше.

Та Арезель відказала:

— Я сестра тобі, а не служниця, тож за межами твоїх володінь піду туди, куди вважатиму за потрібне. Якщо ти надто скупий, аби дати мені супровід, то я піду сама.

Тоді відповів Турґон:

— Нічого з того, що маю, мені не шкода для тебе. Проте я не хочу, щоби той, хто знає шлях сюди, мешкав поза цими стінами; і якщо тобі, сестро, я довіряю, то в уміння інших тримати язика за зубами вірю менше.

І Турґон призначив трьох вельмож зі своїх домочадців, котрим випало їхати з Арезель, і наказав одвезти її до Фінґона у Гітлум, якщо зможуть на неї вплинути.

— Будьте обережні, — мовив він, — бо, хоч Морґот поки що і замкнутий на Півночі, в Середзем’ї є чимало небезпек, про які Володарка навіть не підозрює.

Арезель покинула Ґондолін, і важко було в Турґона на серці по її від’їзді.

Коли подорожні дісталися до Броду Брітіах на Ріці Сіріон, вона сказала своїм супутникам:

— Повертаймо тепер на південь, а не на північ, адже я не поїду до Гітлуму; серце моє радше прагне відшукати синів Феанора, давніх моїх друзів.

І, позаяк відмовити її не вдалось, усі за її наказом повернули на південь і почали шукати входу в Доріат. Однак прикордонники не впустили їх; бо Тінґол не стерпів би, щоби хтось із нолдорів, окрім його родичів із дому Фінарфіна, перетнув Пояс, а тим паче друзі синів Феанора. Тому прикордонники сказали Арезель:

— До землі Келеґорма, яку шукаєш, ти, Володарко, жодним способом не втрапиш через володіння Короля Тінґола; мусиш їхати поза Поясом Меліан, на південь або на північ. Найшвидший шлях — їхати стежками, які ведуть на схід од Брітіаху, через Дімбар, уздовж північних кордонів цього королівства, доки перетнете Міст над Есґалдуіном і Броди Аросу й дістанетеся земель поза Пагорбом Гімрінґ. Там, гадаємо, живуть Келеґорм та Куруфін, і вам, можливо, вдасться розшукати їх; але дорога та небезпечна.

Тоді Арезель повернула назад і стала на небезпечну путь між видолинками Еред-Ґорґороту, які населяли страховиська, та північними кордонами Доріату, і, наблизившись до лиховісного краю Нан-Дунґортеб, вершники заплутались у тінях, і Арезель відбилася від супутників і заблукала. Довго й марно шукали її, боячись, що вона потрапила в пастку чи напилася води з отруйних струмків тієї землі; та в ущелинах пробудилися люті виплодні Унґоліанти, котрі чаїлися там, і напосілися на ельфів, тож тим ледве вдалось урятуватися живими. Коли вони нарешті повернулись і розповіли свою історію, Ґондолін спохмурнів, а Турґон довго сидів одинцем, мовчки переживаючи горе та гнів.

Арезель же, не знайшовши своїх супутників, продовжила подорож, бо була безстрашна і мала відважне серце, як і всі діти Фінве; вона трималася наміченого шляху та, переправившись через Есґалдуін і Арос, дісталася до землі Гімлад поміж Аросом і Келоном, де в ту пору, перед здоланням Облоги Анґбанда, мешкали Келеґорм і Куруфін. Одначе тоді їх саме не було вдома — вони їздили з Карантіром на схід Тарґеліону. Народ Келеґорма привітав її та вмовив зробити йому честь, залишившись із ним, доки повернеться їхній володар. Попервах Арезель почувалась у гостині задоволеною і, вільно блукаючи лісистими місцинами, дуже раділа; та збігав рік, а Келеґорма все не було, тож її знову охопив неспокій. Їй подобалося заїжджати щоразу далі, самотужки вишукуючи нові стежки та неходжені галявини. Отак і трапилося наприкінці року, що Арезель дісталася півдня Гімладу і перетнула Келон; та не встигла й оком змигнути, як її поглинули тенета Нан-Елмоту.

Тим лісом у правіки, коли дерева були молоді, походжала в сутінках Середзем’я Меліан, тож і досі його оповивали чари. Однак тепер дерева Нан-Елмоту були найвищі й найтемніші у Белеріанді, туди ніколи не зазирало сонце; і жив там Еол, якого називали Темним Ельфом. Колись він належав до роду Тінґола, проте в Доріаті почувався неспокійно та ніяково, тож, коли Ліс Реґіону, де він тоді мешкав, оточили Поясом Меліан, Еол утік до Нан-Елмоту. Там і жив дотепер у глибокій тіні, насолоджуючись ніччю та підзоряними сутінками. Еол уникав нолдорів, покладаючи на них провину за повернення Морґота, за те, що вони порушили спокій Белеріанду; а от гномів любив більше, ніж будь-хто інший із ельфійського народу давнини. Від нього науґріми дізналися багато чого з того, що відбулось у землях елдарів.

На ту пору гноми спускалися з Синіх Гір через Східний Белеріанд двома дорогами, й північний шлях, стелячись у напрямку Бродів Аросу, проходив зовсім близько від Нан-Елмоту; там Еол і зустрічав науґрімів та бесідував із ними. Дружба їхня міцніла, й він іноді ходив у гостину до глибинних чертогів Ноґрода та Белеґоста. Під час тих одвідин Темний Ельф чимало довідався про роботу з металом і набув у цьому ремеслі неабиякої майстерності. Він винайшов метал такий же твердий, як гномівська сталь, але водночас такий ковкий, що йому вдавалося зробити його тонким і піддатливим, а все ж непроникним ані для лез, ані для дротиків. Еол назвав свій винахід ґалворном, — адже метал був чорний і блискучий, мовби гагат, — і кожного разу, виходячи з дому, зодягався в обладунки з нього. Проте Еол, незважаючи на те, що згорбився через ковальство, був не гномом, а рославим ельфом із високого роду телерів, шляхетним, хоч і похмурим із лиця; а очі його прозирали глибокі сутінки й темні місцини. І сталося так, що він побачив Арезель Ар-Фейніель, коли та блукала поміж гінких дерев поблизу кордонів Нан-Елмоту — проблиск білизни у тьмавій землі. Вона здалася йому неймовірно красивою, і він потягся до неї, й оточив її чарами, так що вона не могла знайти шляхів виходу, а тільки підступала все ближче і ближче до його помешкання у глибинах лісу. Там стояли кузня та понурі чертоги, жили його слуги, мовчазні та загадкові, як і їхній повелитель. І коли Арезель, стомлена мандрами, нарешті добулася до Еолових дверей, він вийшов, і привітав її, і провів у свою оселю. Там вона й залишилася, бо Еол