Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

Енн мовчала, обмірковуючи висновки, яких дійшла в розмові з Оуеном. Леслі ж вела далі — гарячково, наче в словах знаходила розраду:

— Я була така щаслива цього літа, Енн, — уперше в житті. Я думала, це тому, що між нами з тобою все з’ясувалося, що наша дружба зробила моє життя таким гарним і насиченим. І так воно й було — частково, — та це не все, ні… це далеко не все. Тепер я розумію, чому воно так змінилося. І ось більше нічого не буде… він поїхав… і як мені жити, Енн? Коли я провела його й вернулася додому, ця самотність вразила мене, наче ляпас.

— Із часом тобі полегшає, мила, — відповіла Енн, яка завжди так гостро переживала біди своїх друзів, що не могла невимушено й легко промовляти слова заспокоєння. До того ж, вона пам’ятала, яких тортур завдавали їй самій порожні підбадьорливі фрази, і боялася скривдити Леслі.

— Ні, я думаю, мені ставатиме дедалі тяжче — тужливо мовила Леслі. — Мені вже немає чого сподіватися. День минатиме за днем, а він не повернеться… ніколи більше не повернеться. Ох, коли я думаю, що вже його не побачу, у мене таке відчуття, ніби велика залізна рука стиснула моє серце й шарпає навсібіч. Колись, давно-давно, я мріяла про кохання… вірила, що це буде прекрасно, а тепер… це отак! Коли ми прощалися вчора, він був такий холодний і байдужий. «На все добре, пані Мур», — сказав, як сторонній… наче ми й не були друзями… наче я для нього ніхто. Звісно, я не хочу… не хотіла, щоб він теж мене покохав… але ж він міг бути трішечки лагідніший.

«Хай би Гілберт нарешті прийшов», — думала Енн. Серце її розривалося між співчуттям до Леслі й необхідністю уникати всього, що могло б зрадити Оуенову таємницю. Вона знала, чому він попрощався так байдуже, чому в його словах не могло бути сердечності, котрої вимагали добрі дружні стосунки, — знала, та не мала права сказати Леслі.

— Я не могла нічого вдіяти… нічого, — проказала бідолашна Леслі.

— Я знаю.

— Ти зневажаєш мене?

— Анітрохи.

— І ти… ти нічого не скажеш Гілбертові?

— Леслі! Невже ти думаєш, я здатна на таке?

— Ох, я не знаю… ви ж із Гілбертом найкращі друзі. Не уявляю, як би ти могла не розказати йому всього.

— Про себе — так. Але не таємниці моїх подруг.

— Я не хотіла би, щоб він знав. Але рада, що ти знаєш. Я почувалася б винною, якби соромилася щось тобі розповісти. Ох, надіюся, панна Корнелія не здогадається. Іноді в мене таке відчуття, що її лагідні карі очі читають просто в моїй душі. Якби ж цей туман ніколи не розвіявся! Я лишилася б у нім назавжди, невидима для всіх живих істот. Не знаю, чи зможу я жити далі. Це було таке щасливе літо. Я зовсім-зовсім не була самотня. Раніше, доки Оуен приїхав у Чотири Вітри, мені часом було так погано, коли я проводила дні з тобою й Гілбертом, а тоді ми прощалися. Ви йшли додому вдвох, а я — сама. А цього літа Оуен завжди повертався зі мною, і ми жартували й сміялися, геть як ви. Я більше не відчувала ні заздрості, ні самотності. А тепер!.. Яка ж я була дурна. Але не говорімо про це більше. Не хочу тобі набридати.

— Онде вже Гілберт. Повертаймося з нами, — сказала Енн, не маючи жодного наміру кидати Леслі на узбережжі саму такого вечора й у такому настрої. — У нашім човні стане місця для трьох, а плоскодонку прив’яжемо ззаду.

— Певне, я мушу примиритися з тим, що знов буду зайвою, — гірко всміхаючись, мовила сердешна Леслі. — Пробач мені, Енн. Я не мала цього казати. Мені слід бути вдячною — і я вдячна, — що маю двох щирих друзів, радих прийняти мене до свого товариства. Не зважай на мої злі слова. Здається, наче я вся — суцільна відкрита рана, і все довкола мучить мене.

— Леслі нині була така мовчазна, — мовив Гілберт, діставшись додому з Енн. — Що вона робила там сама, на тих дюнах?

— Вона втомилася… ти ж знаєш, вона часто тікає до моря, коли з Діком важко дати раду.

— Шкода, що вона в юності не зустріла когось такого, як цей Оуен Форд, і не вийшла за нього заміж, — розмірковував Гілберт. — Вони були б гарною парою, правда?

— Ох, Гілберте, не перетворюйся на звідника, — доволі різко вигукнула Енн, боячись, щоб він випадково не збагнув, у чому річ, коли продовжуватиме цю розмову. — Немає гіршої справи для чоловіка.

— На Бога, Енн, я й на думці не мав такого, — відповів здивований її тоном Гілберт. — Я лише припускаю, що могло б статися.

— Не треба. Нащо марно гаяти час, — мовила Енн, а тоді зненацька додала: — О, Гілберте, як би я хотіла, щоб усі довкола були такі щасливі, як ми.

Розділ 28

ПЛИН ЖИТТЯ

— Я читала некрологи, — мовила панна Корнелія, відкладаючи вбік «Дейлі Ентерпрайз» і знову беручись за шитво.

Гавань попід темним листопадовим небом лежала понура й чорна, мокрі жовті листки липнули до зовнішніх підвіконь, та в маленькому будиночку затишно мерехтіло полум’я в каміні й весело всміхалися декоративні папороті й герані.

— У тебе завжди літо, Енн, — сказала одного разу Леслі, і всі, хто приходив у гості в Дім Мрії, відчували достеменно те саме.

— «Ентерпрайз» останнім часом захопилася некрологами, — вела далі панна Корнелія. — У кожнім номері їх — ціла шпальта, і я пильно читаю кожен рядок. Для мене це неабияка розвага, надто коли їх супроводжує якийсь оригінальний віршик. От, наприклад:

Вона відійшла, щоби пребути в Творці,

Щоб не збиватися більше на манівці.

Життя прожила, як пісню легку й веселу

Про Милий Дім, про свою Небесну Оселю.

Хто каже, мовби на нашому острові немає поетичних талантів? Ви колись помічали, Енн, рибонько, скільки хороших людей умирає? Мені їх навіть шкода. Тут десять некрологів і, судячи з них, усі ці небіжчики — навіть чоловіки — були святі й праведні. От хоча б старий Пітер Стімсон, що «покинув численних друзів, гірко засмучених дочасним сконом давнього товариша». Бігме, рибонько, йому було вісімдесят років і зо тридцять із них усі, хто його знав, хотіли, щоб він помер. Читайте некрологи, як вам де-не-де стане сумно, Енн, рибонько, — а найперше некрологи ваших знайомих. Коли ви маете хоч якесь почуття гумору,