Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

Спершу здалося, наче там не було нікого, крім чотирьох московських купців, що, заливаючись горілкою, вправлялися у лихослів’ї. Але з темного кутка раптом вийшов чоловік у рясі.

— Вітаю вас, отче, — промовив Іштван, — радий, що нам вдалося зустрітись у домовленому місці.

— Авжеж, — відповів служитель церкви, в якому Гепнер упізнав єпископа Лібера, — хоч у мої літа вже стільки не їздять верхи.

Усі троє сіли за стіл, і заспаний корчмар, що випхався невідь-звідки, поставив перед ними кухлі з вином.

— Пий, Домініку, — штовхнув його мадяр, — це додасть тобі снаги.

Той не змусив просити себе двічі і, вхопивши кухля, жадібно перехилив усе до краплі. Стало й справді трохи краще.

Єпископ та Іштван мовчки перезирнулися. Лібер звернувся до мадяра:

— Як здоров’я єгомосці князя Острозького? Вам удалось отримати аудієнцію?

— Вдалося, — відповів той, — князь почувається добре. Так само, як і чарівна Софія Єлецька, що вже перебуває під його опікою.

Гепнер стрепенувся, проте співрозмовники, здавалось, цього не помітили.

— Я чув, однак, що султанський пес, кримський хан, стоїть з ордою під Меджибожем і вимагає віддати дівчину туркам, — зазначив єпископ.

— Не хвилюйтеся, отче, — з усмішкою відповів Іштван, — я вірю в княжу мудрість. Він зуміє передати її графу Другету. До речі, як почувається його світлість?

— Граф також здоровий. Чекає на вас у Невицькому ще цієї ночі, — сказав Лібер.

— Ви з нами, ваше преосвященство?

— Я вдосвіта вирушаю назад, до Лемберга. Там ще досі не завершено справу однієї єретички, — тут єпископ холодно глянув на Домініка.

Той відповів йому поглядом, сповненим презирства і ненависті.

— Ну от, мій друже Людвисаре, — лагідно мовив угорець, — невдовзі справа буде тільки за тобою. У Невицькому вже готова для тебе майстерня, і найкращі помічники допоможуть тобі втілити в життя задум великого майстра. Ти сотвориш нам ту пекельну зброю.

— А що далі? — запитав Домінік, відчуваючи, як нутро його крижаніє від жаху.

— Ми звільнимось від турків і наведемо лад в Трансільванії, — сказав Іштван, — хіба не шляхетна мета?

— А князь Острозький?

— Усе залежатиме від того, як він учинить з польським монархом. Той невдовзі буде в його руках, — повів далі мадяр. — Зрештою, чи варто тобі так перейматися долею Європи?

— Твій задум не вартий і шеляга без Янгольської Крові, — сказав Домінік. — А каменя, схоже, в тебе немає…

В очах угорця раптом спалахнув пекельний вогонь.

— Гадаю, невдовзі ти охоче розкажеш мені, де він, — процідив Іштван. — До речі, ваше преосвященство, — звернувся він до єпископа, — очевидно, вам слід поквапитись з тією справою у Лемберзі. Тоді, либонь, наш друг Людвисар буде поштивішим.

Лібер скривився в глузливій усмішці і, прошепотівши щось мадяру, підвівся й зник у темряві. Той кивнув у відповідь, а за хвилину подав знак рушати.

У сідлі Домінік раптом відчув, як повіки його налилися свинцем і розтулити їх стало годі. Тільки раз він розплющив очі, побачивши перед собою темну річку, в якій мерехтіли вогні переправи. В роті відчувся препаскудний смак якогось зілля і вина.

— Сучі діти, — прохрипів Гепнер, — навмисне мені чогось підсипали, щоб я не пам’ятав дороги… Сучі діти…

З цими словами він знову поринув у безпам’ять, навалившись грудьми на кінську шию.

Пробудження було важким і пекучим, як із похмілля. Домінік опинився в тісній кімнатчині з невеличким вікном, крізь яке щедро лилося багряне світло. Руки вже не були зв’язані, але сліди від мотузки спухли і саднили. Підвівшись з твердого ліжка, Гепнер роззирнувся довкола.

На стінах висіли затерті килими, але підлога виявилась чистою, отже, хтось її таки підмітав. Поряд із дверима стояла стара розсохла скриня, правлячи радше притулком для пацюків, аніж сховком для одягу та іншого нехитрого скарбу. Під вікном тіснився грубо стесаний стіл, на ньому — глек, поряд окраєць хліба і шмат сиру.

Побачивши ці нехитрі наїдки, Домінік проковтнув слину, і тільки спогад про кляте зілля стримав бранця від того, щоб не накинутись на все одразу. Їсти хотілося немилосердно. Підійшовши до столу, він найперше зазирнув у глек — там була вода. «Зрештою, тепер уже можна не боятися. Я їм потрібен живий та притомний», — подумав Людвисар і жадібно узявся до хліба та сиру.

Втамувавши голод, він визирнув у вікно. Воно виявилось достатньо високо, очевидно, в якійсь вежі. Внизу маячило невеличке подвір’я, замкнуте звідусіль мурами, за якими видніло стрімке провалля. Безумовно, кращої в’язниці годі було й шукати.

Удалині розпечене сонце вже зникало за поблизькими горами, віщуючи закінчення дня, якого Домінік не помітив. Спадало надвечір’я, і близькість ночі відлунила холодною тугою в грудях бранця.

З настанням сутінків у дверях повернувся ключ, і до кімнати зайшло двоє вартових, а з ними — худорлява молода дівчина з підсвічником і вовняною ковдрою в руках. Поклавши ковдру на ліжко, вона спробувала запалити свічку, але щербате кресало ніяк її не слухалось. Руки дівчини затремтіли від хвилювання, вона аж зблідла.

— Дозволь мені, — сказав Домінік, ступивши крок до неї.

— Стій! — гаркнув хтось із мадяр.

— Я лишень запалю свічку, — пояснив Гепнер, — не сидіти ж у темряві.

Він обережно взяв кресало, мимоволі торкнувшись дівочих рук. Від того дотику вона зашарілась і опустила очі.

— Як тебе звати? — пошепки запитав Домінік, вдаючи, ніби чистить кремінь.

Дівчина мовчала, все ще не підводячи погляду.

— Ти мене розумієш? — вдруге запитав бранець.

— Юстина… — несміло мовила та.

— Скажи, Юстино, — покрадьки спитав Гепнер, — що це за місце?

— Замок у Невицькому, — швидко відповіла вона, наважившись нарешті глянути на співрозмовника.

Дівчина не була красунею, а проте щось у ній вабило і милувало. Вона іскрилася ще не розгубленим теплом та глибоко затаєною ласкою, що, як солодкий нектар, ладна була вилитись назовні, даруючи щастя чоловікові. Без сумніву, її обранцеві можна було позаздрити.

Гепнер нарешті запалив свічку і віддав дівчині кресало.

— Ти ще прийдеш? — шепнув він.

— Я принесу вам сніданок, — відповіла дівчина.

— Годі монятись! — вартовому урвався терпець. — Іди вже, Юстино!

Вона мовчки підкорилася. Мадяри презирливо зиркнули на полоненого і подалися слідом.

Утім, години за дві вони повернулися знову, цього разу впустивши до кімнати веселого пузаня з кухлем у руці. За ним поріг переступив Іштван.

— Це він? — запитав регтливо веселун. — Це ваш грізний Гефест? Та він більше скидається на аптекаря чи астронома, ніж на Людвисара. Щоб мене чорти взяли!

— Утім, це він, ваша милість, — відповів Іштван, зовсім, видно, не поділяючи його думки, — Домініку, це