Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Після такої доброї новини, подумала вона, з її боку було б негарно пручатися.

— Використай час, що лишився до Жнив, на роздуми і на підготовку, щоб народити мерові сина… або ж покатайся верхи по Крутояру й позбирай останні квіти своєї дівочості. Збагнула?

— Так, — сказала вона і ввічливо додала: — Дякую-сей.

Рея відмахнулася, наче то були лестощі.

— Дивись не патякай про те, що між нами було. Крім нас із тобою, це більше нікого не стосується.

— Не буду. Нашу справу закінчено?

— Ну… є ще одна дрібничка… — Рея посміхнулася так, щоб у дівчини не виникло жодних сумнівів у тому, що це геть дурниця, потім підняла ліву руку перед очі Сюзен, звівши три пальці разом, а один відставила вбік. У просвіті між пальцями гойдався срібний медальйон, що наче виник із повітря. Дівчина відразу прикипіла до нього поглядом. А потім Рея мовила одне-єдине слово і очі Сюзен заплющилися.

5

Рея дивилася на дівчину, що, осяяна світлом місяця, стояла перед нею на ганку і спала. Відьма сховала медальйон назад у рукав (її старечі пальці досі демонстрували дива вправності, коли в цьому виникала потреба), і діловитий вираз на її лиці змінився ненавистю. Кажеш, у вогонь мене ногою вкинеш, хвойдо? Настукаєш Торіну? Але найгіршими були не погрози і не зверхній тон. Найгірше сталося тоді, коли вона гидливо сахнулася від Реїного доторку.

То вона не для таких, як Рея? Ги-ги. Та що там. Мабуть, вона думає, що й такі, як Торін, її не гідні, бо в неї, бачте, її шістнадцять років і біла коса до дупи. Напевно, Торін мріє запустити пальці в її коси, навіть тоді, коли торсає себе взад-вперед там, унизу.

Рея дуже хотіла завдати дівчині якоїсь кривди, бо вона на те заслуговувала. Але не могла, бо тоді Торін щонайменше забере в неї скляну кулю, а Рея цього не знесе. Принаймні, поки що. Тож вона не могла зробити Сюзен боляче. Проте дещо вона все-таки могла — бодай на мить, але зіпсувати Торінові задоволення.

Рея нахилилася до дівчини, вхопила в руку довгу косу, що зміїлася їй по спині, й погралася нею, пропускаючи крізь кулак і втішаючись її шовковистістю.

— Сюзен, — прошепотіла вона. — Ти чуєш мене, Сюзен, дочко Патрика?

— Так, — не розплющуючи очей.

— Тоді слухай. — Світло Місяця-Цілунку впало на обличчя Реї, перетворивши його на посріблений череп. — Слухай уважно і запам’ятовуй. Закарбуй собі у надрах пам’яті, куди ніколи не потрапляє світло твого розуму.

Знову і знову вона гладила косу. Шовковиста і гладесенька. Мов той шовковий бутончик у неї між ніг.

— Запам’ятовуй, — повторила дівчина.

— Так. Після того, як він позбавить тебе цноти, ти маєш дещо зробити. Ти зробиш це одразу, не замислюючись. А тепер слухай мене, Сюзен, дочко Патрика, і слухай уважно.

Не випускаючи з руки дівочу косу, Рея наблизила до її ніжного вуха свої зморшкуваті губи і зашепотіла.

Розділ III

ЗУСТРІЧ НА ДОРОЗІ

1

Ця ніч була найдивнішою з-поміж усіх ночей її життя, тож не дивно, що вона не почула, як позаду наближається вершник, аж поки мало не потрапила під копита його коневі.

Дорогою назад до містечка її не полишала тривожна думка про нові обставини угоди, в яку вона вступила. Добре, що тепер у неї було кілька місяців на те, щоб підготуватися, та факт залишався фактом: коли на небі зійде Місяць-Демон, вона змушена буде лягти в ліжко з мером Торіном, кощавим засмиканим стариганом із лисиною, довкола якої росла хмара білого пуху. З чоловіком, чия дружина дивилася на нього так сумно, що боляче було це бачити. Гарт Торін завжди реготав, коли актори розігрували на сцені виставу, де билися головами чи кулаками чи кидалися гнилими фруктами. Патетичні й трагедійні сцени збивали його з пантелику. Він любив тріщати кісточками пальців, стукати по спині й завжди стурбовано озирався на свого канцлера мало не при кожному другому слові, наче хотів пересвідчитися, чи він, бува, не образив Раймера.

Сюзен часто помічала все це в його поведінці. Її батько багато років був головним конюхом баронії і часто їздив у справах до Будинку-на-набережній. Свою кохану доньку він, бувало, брав із собою. О, за ці роки їй доводилося бачити Гарта Торіна багато разів, і йому її теж. Певне, занадто багато разів! А зараз найважливішим у його особі здавалося те, що він був на п’ятдесят років старший за дівчину, яка мала народити йому сина.

Вона погоджувалася на це з легким серцем…

Ні, не з легким, вона несправедлива до себе… але думки її не мучили і сну вона не втратила, це правда. Вислухавши всі аргументи тітоньки Корделії, вона подумала: «Це ж так просто — отримати нарешті у володіння нашу землю у Крутоярі, знати, що тепер вона наша й на папері, а не лише за традицією. Ми матимемо документи про те, що вона наша. Документи будуть у нас і у Раймера. І в нас знову будуть коні. Правда, тільки троє, але ж це втричі більше, ніж ми маємо зараз. А що на іншій шальці терезів? Один раз чи двічі лягти з ним і народити дитину? Та мільйони жінок робили це до мене, і нічого страшного з ними не сталося. Зрештою, мене ж не змушують лягти з мутантом чи прокаженим. Це лише старий, який любить похрускотіти пальцями. До того ж це не навіки. Тітонька Корд каже, що я зможу вийти заміж, якщо так вирішать час і ка; не я перша і не я остання жінка, яка потрапить до ліжка свого чоловіка, вже ставши матір’ю. А чи стану я хвойдою, коли так вчиню? Закон це заперечує, та мені байдуже до закону. Я слухаюся лише закону свого серця. А моє серце каже, що коли в обмін на своє тіло я отримаю землю, яка колись належала моєму таткові, й коней, то я стану шльондрою, і крапка».

Але був іще один аргумент. Тітка Корд зіграла на дитячій невинності (до того ж підло, як зараз збагнула Сюзен). Вона вміло обставила все так, що Сюзен, яка не так давно сама була маленькою і бавилася з ляльками, радо вітала думку про те, що в неї буде своє дитя, маленький живий пупсик, і вона зможе його одягати й годувати, а в полуденну спеку вкладати спати біля себе.

Корделія була не в курсі (а може, навіть гадки про це не мала, така була невинна, подумала