Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

Через люк механіка Янек заліз у танк, сів на своє місце і заходився монтувати рацію; а Гжесь заглядав іззовні і розповідав:

– Знаєш, тут недалеко від нас стріляв снайпер. Автоматники навіть ходили туди. Скільки не дивились – не могли помітити. Аж коли хтось йому вліпив кулю, то бачили, як летів з дерева, наче дохла ворона. Якби ти раніш© приніс рацію, то зміг би випробувати люльку, яку тобі сибіряк подарував. А так тільки носиш її сюди-туди.

– Яку люльку? – запитав Янек, усміхаючись сам до себе.

Він добре знав, що саме так солдати називають снайперські гвинтівки через оптичний приціл на них, Янека забавляло, що Гжесь ні про що не здогадується.

Саакапгвілі не встиг відповісти, бо підійшов Семен і, просунувши всередину танка приклад карабіна, запитав:

– Янеку, то це ти?

Кос дістав з кишені біло-синю пов'язку і подав Василеві. Єлень, що підійшов разом з поручиком і теж заглядав у танк, схвально свиснув:

– Ходи-но сюди, – махав рукою Василь. – Ну йди ж, нахились. – Він узяв обома руками Янека за голову й поцілував.

– Нічого особливого, – пояснював хлопець. – Шарик вислідив його, мов куріпку. Підбіг до дерева, на якому той сидів, і загавкав.

– То це ж подвійний тріумф. А чому ти не в гуморі?

– Снайпер поранив Марусю. Пам'ятаєте ту санітарку, яку називали Вогник? Віхура повіз її в госпіталь.

– Що ти кажеш! – зажурився Густлік. – Тяжко поранена?

– Тяжко.

– Видужає. її ж одразу повезли, лікарі вилікують, Янекові раптом набігли на очі сльози, покотилися по щоках. Помітивши це, троє друзів одійшли, почали шукати Шарика, щоб виявити йому подяку. А Кос долонею витер обличчя, закінчив монтування рації, зв'язався з бригадою і, пояснивши, що це тільки перевірка, вийшов з машини.

– Порядок? – запитав Єлень.

– Порядок. Самі знаєте, кожна рація в порядку, коли її перевіряєш. А коли справді потрібен зв'язок, вона підводить.

Василь сидів на борту танка і, задерши голову, дивився крізь гілля дерев у небо.

– Переміниться погода? – поцікавився Янек.

– Ні, буде така ж сама спека. Але я не хмар шукаю, а думаю про те, про що ми вже говорили: про назву.

– Як не хочете, щоб був Гнідий, то й на ті ваші Буцефали я не згоден, – заявив Єлень.

– Слушно, – визнав Василь.-Коней у нашому моторі цілий табун. А крім того, танк – це щось значно більше, ніж кінь, значно ближче. Це наче людина, як товариш… Назвімо його «Рудий».

– А це ж чому? – обурився Єлень. – «Гнідий» не хочете, а «Рудий» – то вже добре?

– Я тобі скажу, – підморгнув йому Гжесь. – Подивись: од вогню він весь порудів, став каштанового кольору. Назвати Марусею не можна, бо це ж не дівчина. Вогником – не годиться, хай нас броня береже від вогню. А «Рудий» якраз добре.

Густлік глянув на Янека і ляснув себе долонею по лобі.

– Ясно, тепер я вже розумію. Якщо це заради тієї гарної дівчини, то хай буде. Згода.

Розділ XVI ШТУРМ

Увечері до них прийшов зв'язковий з роти автоматників і в сутінках провів машину на нову позицію.

Тепер вони стояли в окопі між високими деревами, а попереду одразу починався густий і низький, що сягав не вище грудей, молодий сосняк. Там були позиції піхотинців.

Коли аанала ніч, стало ще тихше, ніж удень, здавалося, що й битва вщухає. Тільки освітлювальні ракети, що їх раз у раз пускали німці, нагадували про неї. Описавши в темному небі дугу, вони падали на землю і ще якусь мить жевріли на піску або в траві, Єлень залишився в башті, чергуючи біля перископів, а всі інші члени екіпажу прилягли внизу, на ящиках із снарядами. То дурниця, що було твердо, що дерево муляло в боки – вони вміли й так спати. Але тепер сон не приходив, бо танкісти добре знали, що завтра буде останній удар по Студзянках.

– Звідки відомо, що саме завтра? Ну, ми дізнаємося нро це від командування, з штабу, але чому командир вирішує, що треба наступати не сьогодні, н«післязавтра, а саме завтра?

В танку було темно, не горіла навіть маленька лампочка, що освітлювала приціл, і Янек говорив у простір, товаришів, які лежали поруч нього, він не бачив.

3 хвилину тривала мовчанка, а потім озвався Саака-швілі:

– Я тобі так поясню: ось, наприклад, хтось на тебо напав, ударив тебе. Тобі потемніло в очах, ти захитався на ногах, отож поки що ти відбиваєш удари, відходиш. чекаєш, поки в голові тобі перестане шуміти. Потім, уже отямившись, ти починаєш ходити навколо противника, ніби викликаєш його, і ждеш, коли він зробить необережний рух, відкриється – тоді б'єш. Зрозуміло?

– А звідки відомо, що вони завтра зроблять необережний рух?

Василь не брав участі в розмові. В танку стало тихо. Тихо було і в лісі. Навіть піхотинці, що сховались у молодому сосняку, не стріляли.

Минуло, може, хвилин з п'ятнадцять, і Янек, чуючи рівне дихання товаришів, почав уже дрімати, коли раптом десь далі, з лівого боку від танка; зчинилася стрілянина. Чути було черги з ручних кулеметів, з автоматів, вибухнуло кільканадцять гранат, кілька разів озвалися міномети. Потім начебто пролунали вигуки, але невдовзі все стихло.

Янек підвів голову; розумів, що й товариші не сплять. Густлік у башті неспокійно крутився на командирському сидінні. Але Кос не хотів запитувати перший.

– Танкісти! – несподівано зовсім близько почувся голос якогось автоматника. – Спите?

– Спимо, – відповів Єлень, відхиляючи люк. – А хіба що?

– Кажуть, що це росіяни закрили котел. У темряві вибили німців з того лісу, що на південному боці.

Крім телефонів і рацій, у кожній армії є ще один спосіб поширення відомостей, який діє не менш справно, ніж радіохвилі. Це солдатський телеграф. Вісті передаються із уст в уста уздовж лінії фронту, перекидаються разом з вістовими й шоферами із спостережних пунктів на батареї, доходять з фронту в тил, а з тилу – на фронт.

Батальйони й полки, дивізії й корпуси – не тільки зборисько людей, але й живі організми. Нагромадження сил, оборона, наступ – це немовби рухи пальців руки, про них завдяки нервам довідується все тіло. І тепер' мов дрож по шкірі, по всьому фронту пройшла звістка