Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

— Давай, Юрко, підемо в ту кімнату, де стоять шафи з книгами, трохи підвечеряємо та відпочинемо.

Володя пройшов кілька кроків по коридору, несподівано зупинився, злякано вигукнув:

— Пістолет!

— Що пістолет? — стривожився Юрко.

— Я його в Зоряній поклав на підвіконня і забув. І оце тільки зараз згадав. Треба знову відкривати ляду.

— От гава-роззява, — докірливо кинув Юрко, — ти уявляєш, що могло б бути, якби той пістолет знайшли фашисти. Добре, що хоч згадав своєчасно…

Довелося знову повертатися в Зоряну кімнату. Володя підбіг до вікна, схопив пістолет, сунув його в кишеню. А в цей час на ґанку палацу почулося гупання чобіт, брязкіт замків.

Володя прожогом збіг на східці, схопив свічку, почав присвічувати Юркові і перелякано шепотів:

— Скоріш опускай ляду! Фашисти ідуть в склад! Мабуть, щось почули! Ледве на них не наскочили! От лихо!

Юрко швидко натис на мідні блискітки, ляда здригнулася і безшумно опустилася. Хлопці почали похапцем спускатися в квадратну кімнату, зупинилися, перевели подих.

У Зоряній почулося гупання чобіт, мабуть, у приміщення зайшло кілька фашистів. Вони голосно розмовляли, і кожне їхнє слово було виразно чути в підземеллі, ніби охоронці стояли поруч. Голоси німців долинали з чорної рурки, вмонтованої над столом в невеличкій ніші.

— Курт, — озвався один з тих нагорі, — ти розумієш, Курт, я стояв на посту біля дверей, і мені здалося, що в приміщенні хтось ходить. Я прислухався. Невдовзі скрипнув ящик. Далі були звуки, наче хтось переставляє ящики з місця на місце. Але я вирішив — здалося, бо хто може ходити серед ночі в цій кам'яній коробці? І все ж я став пильно прислуховуватися. І знову й знову почув шерхіт, ніби хтось ходив у цьому будинку. Тоді я й вирішив викликати начальника караула, доповів, що у склад проникли невідомі.

— І через те ви, гер Штубе, вирішили зчинити тривогу? — глузливо запитав той, кого шанобливо називали Куртом. — Хто ж міг, по-твоєму, ходити по цих кам'яних казематах, хто б міг непомітно проникнути крізь ці товсті цегляні стіни? Адже перед тим, як закривати склад, ми все оглянули й перевірили. Тут ніхто не міг би лишитися непоміченим. І як би він міг щось винести з цього приміщення? Тут, наскільки мені відомо, є лише один вихід. І саме там, ви, гер Штубе, стояли в цей час на варті.

— Ні, Курт, — наполягав вартовий, — я чітко чув, як тут щось шаруділо, піднімало ящики, переносило їх з місця на місце. У мене добрий слух, я два роки вчився в консерваторії.

— Тобі, Манфред, — незадоволено перебив Курт охоронця, — завжди щось здається. Ти під кожним кущем бачиш партизана, боїшся навіть своєї власної тіні. Тепер ти почув якесь шарудіння в цій старій кам'яній будові. Очевидно, тут вешталися духи й привиди, але навіщо їм переставляти важкі ящики з автоматами та гранатами? Чи, може, їм теж потрібна зброя, щоб охороняти цю кам'яну твердиню? Ти, Манфред, пив шнапс, як заступив на свій пост?

— Не пив я ніякого шнапсу, — ображено відповів охоронець, — після вечері ми з Петером випили дві пляшки пива. Але тут ні шнапс, ні пиво ні до чого! Якщо ви хочете знати, то я чув розмову…

— Де ти чув розмову?

— У складі! — відповів вартовий. — Я приклав вухо до дверей і почув розмову. У склад проникли не привиди, а росіяни. Я змушений був підняти тривогу.

— І що ж вони говорили, ті росіяни? — запитав фашист.

— Звідки я можу знати, про що вони говорили, коли мені незрозуміла їхня мова? І чув я лише окремі слова: «даняй» чи «термай».

— Не вигадуй, Манфред, — недбало озвався той німець, якого вартовий називав Куртом, — навіщо ти верзеш такі несусвітні дурниці? Ключі від складу в моїй кишені, я їх нікому не передавав. Як же невідомі чи, як ти їх називаєш, «росіяни», могли проникнути в замкнений склад? Це пиво виграє в твоїй мудрій і музикальній голові і розмовляє серед ночі в цьому похмурому приміщенні. Ти сам бачиш, що тут нікого немає! Не могли ж твої росіяни отак взяти і провалитися крізь землю.

Солдати ще трохи порозмовляли і пішли з Зоряної кімнати, а хлопці стояли в темноті, боячись поворухнутися. Потім, ще трохи перечекавши, Юрко запалив свічку, дбайливо заткнув ватою чорну рурку, і хлопці не змовляючись рушили в кімнату Червоної красуні, як подумки Юрко назвав округлу кам'яну залу, в якій знаходився портрет молодої вродливої дівчини.

— Засвітимо люстру? — запронував Вовка.

— Як хочеш, — відповів Юрко, сідаючи на широкий диван. — Зараз треба трохи перепочити.

— Засвічу люстру, повечеряємо і поспимо, бо на світанку в селі найбільше вештаються патрулі.

Володя став на стілець, засвітив лампу і тут же стрибнув на підлогу, задоволено оглядаючи враз звеселіле приміщення.

Потім хлопці пішли до своїх «трофеїв», принесли трохи припасів на вечерю. Володя, як добрий господар, пригощав Юрка шоколадом, цукерками, печивом, запропонував покуштувати згущеного молока. Коли він давав Юркові цукерку в лискучій барвистій обгортці, вона випорснула з рук і упала під диван. Вовка нагнувся, щоб дістати цукерку, і побачив під диваном шкіряний чемодан та пузату валізу з блискучими замками.

— Під диваном чемодан і валіза, — не підводячись сказав він. — Давай подивимося, що там сховано.

У величезному шкіряному чемодані лежав випрасуваний мундир з золотими еполетами. На зеленому френчі зблискували невеличкі хрести.

— Це Георгіївські хрести, — пояснив Володя, — найвища нагорода в царській армії. У мого діда було три таких хрести. Золоті. Їх здали в торгсін у голодні роки…

Під френчем лежала кобура з пістолетом, кортик, срібний портсигар. Володя розкрив його, і в кімнаті несподівано пролунали урочисті слова: «Боже, царя храни!»

Хлопці здивовано переглянулися. Таких чудес їм ще ніколи не доводилося бачити. Володя закрив портсигар, відкрив його — і знову в кімнаті прозвучали ці несподівані і незвичні слова.

Далі дістали валізу, струснули з неї пилюку. Колись такі валізи Юрко бачив на малюнку в старому дореволюційному журналі «Нива». У валізі лежали тугі пачки іноземних грошей. Юрко хотів прочитати написи на хрустких купюрах, але вони були зроблені невідомою йому мовою. Володя взяв срібний кортик, покрутив його в руках:

— Візьмемо?

— Нічого не будемо брати, — рішуче мовив Юрко.

— Чому? І цукерок не будемо брати?

— Нічого не візьмемо, — повторив Юрко. — Треба почекати, поки ці