Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

виходу! Ніхто мене не порятує, не захистить від фашистів. Прошу тебе іменем твого батька, фронтовика, такого ж бійця, як я, іменем загиблих парашутистів — виконай моє останнє доручення! Ми загинемо, а наше завдання необхідно виконати! Від цього залежить життя тисяч наших людей! Палац, в якому ми зараз знаходимося, необхідно знищити! Це завдання нашого командування! Фашисти звили тут страшне кубло!

Парашутист замовк, він важко дихав і широко відкритими очима дивився на Юрка. Трохи перепочивши, запитав:

— Ти знаєш Саченка Івана Лукича?

— Знаю.

— Якщо фашисти тебе відпустять, ти мусиш піти до нього і повідомити, що вантаж, він знає, про що йтиме мова, закопано в лісі поблизу села Рудні, під розчахнутою березою біля містка. Там лише одна береза. Поряд з нею осокір, а на осокорі — гніздо лелеки. Як не зумієш знайти Саченка, підеш до лікарки Оксани Василівни Потужної, розповіси їй про вантаж. Вона знає, що робити далі. Пароль: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь на пароль: «Передайте привіт і Степану Калістратовичу!» Запам'ятав?

Юрко, слухаючи, байдуже дивився в темне заґратоване вікно і відчував, як крижаний холод війнув по спині, закрався в серце, стуманив свідомість.

— Чого ти мовчиш, — запитав парашутист, — злякався? Нема чого боятися. Ти ж нічим не ризикуєш. Не хочеш, не йди ні до Саченка, ні до Потужної. Я тобі нічого не розповідав, а ти нічого не чув! Чи зумієш ти виконати моє прохання? Чи зможу я вмерти з спокійною совістю?

— Треба подумати, як мені бути, — відповів тремтячим голосом Юрко, — все це не так просто, як ви думаєте!

— Я й не думаю, що це так просто, — погодився парашутист, — тут теж потрібна мужність! Дізнаються про моє доручення фашисти — повісять! Але вантаж необхідно взяти…

В ту хвилину до камери зайшов есесівець з трикутним лицем, поглянув на відро з водою, запитав:

— Ти давав комісару пити?

— Так.

— Відважився порушити наказ?

— Пан Маєр наказав напоїти цього парашутиста.

— Гаразд, ти вільний! Зайди в канцелярію по перепустку на право виходу з палацу.

Юрко вийшов у коридор. У грудях несамовито стукотіло серце Зараз все вирішиться! І життя його родини, і життя Лесі, Женька, Галини Іванівни! І доля Саченка та Потужної…

Вийшов на другий поверх, зайшов до приймальні Маєра, спитав лисуватого фашиста:

— Пане штурмфюрер, чи можу я одержати перепустку на вихід з палацу?

— Звичайно, — люб'язно посміхнувшись, відповів той і простягнув перепустку:

— Тримай! І вручиш її вартовому при виході з палацу. Бажаю тобі успіху.

— Гер штурмфюрер!

— Що ти хочеш?

— Мені потрібно поговорити з гером Маєром.

— Будь ласка. Зараз я доповім.

Маєр сидів за столом. За іншим, трохи меншим, Зіферт переглядав якісь папери. Маєр, глянувши на Юрка, байдуже запитав:

— Як повівся парашутист? Він нічого не розповів тобі про рацію та шифр?

— Ні, пане Маєр, — відповів Юрко, — навіть не згадував.

Обличчя Маєра витяглося, посуворішало, очі стали злими, колючими, настороженими, він довгим важким поглядом недовірливо дивився на Юрка.

— Парашутист весь час мовчав? — допитувався Маєр. — Нічого тобі не розповів, навіть не згадував про рацію? Так?

— Так, пане Маєр.

Зіферт перестав переглядати папери і зацікавлено зиркнув на хлопця; на його обличчі з'явилася лукава посмішка, як у білявого, що побачив Юрко в шибці заґратованого вікна.

— Пане Маєр, — почав Юрко і відчув, як язик його дерев'яніє, важчає, а горлянку стискує несподіваний спазм, — полонений говорив про якийсь вантаж.

— Про який вантаж? — поспішно запитав Маєр.

— Не знаю, пане Маєр, — відповів Юрко, — я не став його розпитувати. Він лише сказав, де сховано вантаж і кому я маю про це доповісти.

— Кому ж ти повинен доповісти? Партизанам? Так?

— Ні, пане Маєр, — поволі, ледве володіючи язиком, озвався Юрко, — про партизан взагалі не було ніякої мови. Парашутист сказав, що про вантаж я мушу повідомити голову громадського господарства Івана Лукича Саченка або лікарку Оксану Василівну Потужну. Маєр взяв олівець, розгорнув блокнот:

— Зараз я запишу твоє повідомлення. Виходить, що Саченко бандит, а лікарка Потужна з ним заодно. Нікому не можна вірити. Довкола підступні вороги! Що ще говорив цей розбійник?

— Він сказав, що коли я прийду до Саченка або до Потужної, то мушу назвати пароль.

Маєр схвально кивнув головою:

— Чудово, Юрген! Тобі просто пощастило. Парашутист розповів надзвичайно важливу таємницю. Який же пароль ти мусив назвати Саченку або Потужній?

— Одну хвилинку, пане Маєр, зараз я пригадаю. Пароль звучить так: «Привіт вам від Степана Сокольця». І відповідь: «Передайте привіт Степану Калістратовичу».

— Що ж говорив парашутист про вантаж? — допитувався Маєр. — Де сховано цей вантаж? Що тобі розповів про це комісар?

— Його закопано поблизу містка, на дорозі в Рудню, під березою. Там лише одна береза. І поряд осокір з лелечим гніздом.

— Це все? — озвався Маєр.

— Все, пане полковнику! Ще він казав, що німці ніколи не візьмуть Сталінград! І ніколи їм не захопити Урал.

— Що ж, Юрген, — схвально промовив Маєр, — ти виконав завдання, повівся як справжній солдат великого фюрера.

Гестапівець згорнув блокнот, поклав на стіл ручку:

— Як ти вважаєш, Юрген, чому цей комісар довірився тобі, не побоявся, що ти про все розповіси нам?

— Цей парашутист, пане Маєр, часто бував у нашому селі, він рибалка, знав мого тата — от і вирішив, мабуть, попросити мене, щоб я пішов до Потужної та Саченка. Він дуже довірливо поставився до мене, переконував подалі триматися від німців. Він вважав, що я свій, радянський!

— Мабуть, що так, — погодився Маєр, — і прорахувався. Можеш бути вільним, Юрген, і спокійно відпочивати. Дякую за успішне виконання мого доручення.

— Один момент! — Зіферт відсунув газету. — Я теж хочу поговорити з нашим юним другом. Слухай, Юрген, як же це так? Мені важко збагнути твою поведінку, я просто її не розумію. Ти вчився в радянській школі, носив червону краватку піонера, мріяв, мабуть, бути червоним командиром, героєм, а тепер виходить, що ти вірою й правдою служиш ворогам своєї Батьківщини. Виходить так: чиє зверху, тому я й слугую! Адже ти зрадив своїх! А буде тяжко — зрадиш і нас!

— Пане Зіферт, — почав поволі Юрко. — Мені дуже важко відповісти на ваші запитання.

— Чому? Можливо, тобі неприємно на них відповідати, але я солдат і звик називати речі своїми іменами. Зрада є зрада! Ти зрадив свою Вітчизну. А де гарантія, що ти не зрадиш нас?

— Тут інша справа, пане Зіферт!

— Не розумію!

— І я нічого не розумію, пане Зіферт! Є речі, які неможливо збагнути. Я вже говорив колись про це пану Маєру. Це було в той день, коли я вперше побачив