Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

Ось таким я побачив себе того ранку, яскравого і сонячного.

Нектар, пилок, насіння, зерна — всього цього було в мене досить. Але виснажений організм не можна відновити лише рослинною їжею. Потрібно додати тваринні білки й жири.

Глянувши вниз, з гамака, я побачив, як тоненька оса, впираючись ногами в землю і піднявши крильця, волочить по землі велику жирну гусеницю. От оса відбігла від своєї жертви, почала копати яму, а потім повернулась, ніби перевірила, чи на місці здобич, і знову підбігла до ямки. І копає, копає. Я бачу, як гусениця робить кволі рухи: оса, перш ніж притягти її сюди, паралізувала уколами нервові центри. Гусениця не жива і не мертва. Скоро оса викопає ямку, втягне туди гусеницю і відкладе на її тіло яєчко. І личинка, вилупившись, буде жити за рахунок гусениці, розвиватися, поки перетвориться на осу.

Але я голодний. Обережно спустився з гамака і став прокрадатися до гусениці.

Ні, така страва мені сьогодні не до смаку. Треба пошукати іншої.

Я подивився на річку — там стільки мальків! Одягти скафандр і ловити рибу? Але чим ловити? Сітками павуків? Чим не рибальська снасть? Ними я перегороджу одну з проток річки.

Риба буде!

Аркуш 39

Щодня я спускався на дно річки, одягав скафандр та оглядав свій невід. Звичайно, мальки траплялися не часто. До рибної страви я почав звикати.

Один з найбільших дзвонів сріблянки я пристосував для зберігання улову: перевернув його, прив’язав до гілок куща, які схилялися над річкою. Вийшов сачок.

Аркуш 40

Минали дні, а я все ще не залишав цих місць.

Щоразу, спустившись на дно, я не поспішав до свого невода, а спершу підходив до затону. Весь час придивлявся: чи не лежить там мій щоденник — пака аркушів, запечатана воском. Та щоденника не було. Як і колись, біля входу в затон стояла ясно-зелена гідра і тягнулися по воді її щупальці.

Звичайно, мій щоденник міг випасти з мішка і не в затоні, а в іншому місці річки. Та однак треба спробувати проникнути в затон, де живе гідра. Чи не залишився там щоденник?

У мене були в запасі сітки, неводи, мішки.

І ось одного разу я вирішив: накину на гідру сітку і обнишпорю затон. Кілька кроків одділяло мене від гідри, коли, закриваючи її, мимо пропливла величезна чорна рибина. Я відскочив, притиснувся до берегової кручі і побачив, що з грунту стирчить якась тварина, звивається, свердлить грунт.

Намагаючись сховатись, вона вгризалася в землю. Не виходило: грунт не піддавався, очевидно, заважали плитки вапняку.

Тварина впала на дно, почала відповзати. Гадюка? Тіло її, що складалося з велетенських кілець, підтягувалося, звиваючись у різні боки, і при цьому здавалося, що кільця рухаються самі по собі. Гадюка то коротшала, то ставала довша. За мить на гадюку накинулася величезна чорна рибина. Різкі й несподівані були рухи цього хижака, який теж то скорочувався, то довшав. Тільки щелепні пластинки, утикані гострими зубами, і кілька очей встиг я розгледіти. Не швидко я догадався, що бачу п’явку, яка вхопила дощового черв’яка. П’явка і дощовий черв’як! Хижак міцно присмоктався до водяної гадюки. Вона боролася, крутилася, билась об підводну кручу, намагаючись відповзти. Дикий танок. Скаламутилась вода. Я відступав усе далі й далі від затону. Несподівано обвалився підводний виступ берега. Обвал, темрява! Я встиг виплисти і вибратися на берег. Відпочив. Знову спустився на дно річки. Каламуть осіла — вода стала прозорою. І я побачив: затон завалено землею. Кінець! Шукати тут нічого…

Аркуш 41

Я часто думав: чи не оселитися мені на цьому березі? Влаштуватися в печері так, щоб не боятися холодів, зробити запаси. Поруч — річка. Я почав розуміти життя підводних мешканців. Тут павуки-сріблянки готують для мене скафандри, плетуть сітки-неводи: Я завжди зможу ловити рибу.

Але вітри! Ні з того ні з сього починають вони раптом віяти над річкою, перекидають і ламають все на своєму шляху, здіймають у повітря пилюку й пісок (а для мене піщинка— майже каменюка!), жалібно виють біля входу в печеру. Ні, треба повернутися до свого старого дому, де я жив і писав щоденник. Треба йти з цього берега. Але я зволікав, відкладав з дня на день і так само, як перше, опускався на дно.

Дуже часто, коли я блукав по дну Великої Повільної річки, зовсім поряд зі мною з’являлися споруди, що поволі пересувалися, — оселі волохокрильців.

Лозинки і шматочки очерету, глиця й дрібні черепашки, уламки гілочок, мох, піщинки, — все, їло можна підібрати у воді, все це використовується для будівель волохокрильців. Різноманітний і несподіваний матеріал волохокрильці скріплюють міцними шовковинками у дуже надійну споруду.

Часом повз мене посувалася черепицеподібна споруда, в якій шматочки очерету лежали один на одному, наче плитки черепиці в старовинних голландських будиночках, або будинок-чохол, а іноді будинок-футляр. Бачив я й таку черепицеподібну споруду, що була збудована з уламків кори і з шматочків листя, дуже акуратно вирізаних.

Усі ці споруди зводили у воді личинки волохокрильців. Безперервно добудовували їх. Так і пересувалися личинки волохокрильців— кожна із своїм будинком, в якому вона й росла. Наставав час перетворення. Над річкою вже літали крилаті волохокрильці.

Бачив я у воді й гніздо невідомої пташки, яке теж пересувалося з місця на місце. Придивився — знову волохокрилець! Будинок було зроблено з моху.

Не відразу, не раптом навчився я відрізняти ці споруди серед різних уламків черепашок і каміння на дні, серед плаваючих гілок та різних живих істот, які пересувались, стояли, підводились у воді.

Якось я йшов по дну річки. В одному місці, де течія була бистра, я схопився за виступ скелі й побачив у воді домок-трубу. На такі оселі волохокрильців я вже натрапляв. Але все ж таки здивувався: течія бистра, а споруда пливла зовсім повільно, опираючись течії, — два камені було прикріплено до підвалин будинку-труби.

Громіздкими, важкими, незграбними видалися б мені споруди волохокрильців на землі. Та у воді ці домки різноманітної архітектури були легкі й рухомі.

Аркуш 42

І все ж таки я знайшов свій щоденник…

Краї його були погризені, місцями віск зник. Вода просочилася в паку, і аркуші намокли. Обережно діставав я аркуш за аркушем. З жадібною радістю торкав, розправляв їх. Дивився, перевіряв номери. Починав читати одну сторінку, але одразу, не дочитавши, хапав іншу, залишав