Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

ЄС у «просуванні демократії». Теорії змов залишаються глибоко вкоріненими в пострадянських політичних силах, як-от «Єдина Росія» та Партія регіонів. Віктор Янукович був переконаний, що Помаранчева революція та Євромайдан були західними змовами, покликаними перешкодити йому прийти до влади в першому випадку і усунути його від влади у другому. Путіну притаманний патологічний страх перед революціями, відколи він, перебуваючи в Німецькій Демократичній Республіці, побачив на власні очі, як повсталий народ повалив комуністичний режим[301]. Виступаючи в ООН, Путін заявив, що Євромайдан зумовлений тим, що «ззовні спровокували збройний переворот», унаслідок чого «спалахнула громадянська війна», тим самим звинувативши західні уряди в ескалації конфлікту[302]. Російські масмедії здавна сповіщали про загрозу «громадянської війни» в Україні та зображували Україну «збанкрутілою державою».

Використання поняття «фашизм» у цьому розділі не має нічого спільного з поширеними в західній політології дефініціями цього явища. Термін «фашизм» у Радянському Союзі вживали неналежним чином як лайку, що знаходить своє продовження в сучасній Росії. В обох випадках його некоректно використовували для осуду всіх відтінків політичних поглядів, починаючи від націонал-комуністів і ліберальних демократів до націоналістів[303]. У своїй блискучій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба писав, що під «націоналістами» в Радянському Союзі «розуміється кожен українець, в якого лишилося хоч трохи своєї національності»[304].

Радянський і путінський режими послідовно використовували терміни «фашист» і «неонацист» для опису прозахідних сил в Україні, інакодумців чи прихильників Євромайдану[305]. Хороші «нефашистські» українці вважають свою країну природною частиною «російського світу» і вірять у міф, стисло сформульований як «Єдиний народ! Єдина історія!». Вживання терміну «фашист» проблематичне ще й тому, що чимало російських націоналістів, які підтримують анексію Криму та боротьбу проти «українських фашистів», «своєю ідеологією нічим не відрізняються від тих, з ким вони наміряються боротися»[306].

У цьому розділі проаналізовано, яким чином консервативна контрлібералізація за часів Брєжнєва й Путіна скористалася міфологією «Великої Вітчизняної війни» та ореолом генералісимуса Сталіна, що призвело до ресталінізації брєжнєвського та андроповського СРСР, путінської Росії та окупованих нею територій на сході України. Позаяк Путін належить до тих, хто вважає, що розпад СРСР був трагедією, його точки відліку при побудові сучасної Росії очікувано близькі до консерватизму брєжнєвської «епохи застою», коли толерували й заохочували офіційний російський націоналізм.

У першій частині цього розділу буде з’ясовано, що таке російська інформаційна війна та політична технологія як один із елементів путінської гібридної війни проти України і яким чином це позначилося на згубній брехні й ненависті, що в свою чергу підштовхнуло до розбійного нападу, величезних цивільних втрат, порушення прав людини та військових злочинів. У другій частині досліджено витоки сучасного антиукраїнського націоналізму, які сягають кінця 1920-х років, коли Сталін опанував вершини влади, була згорнута кампанія коренізації, відбулися репресії проти націонал-комуністів, Голодомор і «великий терор». Цей радикальний поворот відбувся водночас із поверненням до російської імперської історіографії та відродженням ієрархії східних слов’ян, у якій для росіян визначено місце «старшого брата». У третій частині аналізуються джерела та внутрішні протиріччя українського й антиукраїнського націоналізму в Україні та Росії.

НІЧОГО ПРАВДИВОГО Й УСЕ МОЖЛИВЕ: РАДЯНСЬКІ КОМІСАРИ ТА РОСІЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ТЕХНОЛОГІЯ

Телебачення, газети, радіо, збори членів комуністичної партії та комсомолу були інструментами впливу тоталітарної радянської держави на своїх підданих. Однак ідеологічні кампанії 1960-х років не спиралися на масову суспільну підтримку, оскільки цинізм і кар’єризм зростали, корупція ставала дедалі поширенішою, а суспільна підтримка комунізму меншала. Радянським ідеологічним кампаніям бракувало супутникового мовлення, інтернету та соціальних мереж, чи бодай факсимільних апаратів, які з’явилися щойно наприкінці 1980-х років, проте усім цим тепер може користуватися путінська Росія.

Нещадна манера російського телевізійного натиску нагадує загороджувальний вогонь, який вела радянська пропаганда у роки «холодної війни». Проте, з урахуванням щорічних витрат у $1,4 млрд., застосування сучасних інформаційних і політичних технологій, соціальних мереж тощо це зумовлює цілком інший і незмірно ширший рівень атаки[307]. Російський ксенофобський дискурс і телевізійна пропаганда сприяли розпалюванню конфліктів і насильства під час україно-російської кризи, накидаючи стереотипи «бандерівців», «фашистів» і «українських націоналістів».

Пропаганду як дедалі важливіший аспект путінського «консолідованого авторитарного режиму» використовують для мобілізації внутрішньої підтримки супроти внутрішніх опонентів, фінансованих із-за кордону неурядових організацій та зовнішніх ворогів («Захід», особливо США, «українські фашисти», терористи з Ісламської держави й Туреччина)