Читати книгу - "Голос перепілки"

що та працює й за Стефку. Божечку, є ж добрі люди на світі, і тих якась мара знайде. Начальник покликав Ганну до себе. Сказав, що та тепер працюватиме в його конторі. Увечері Ганна була неговіркою. І навшпиньках не ходила. Навіть хліб не їла. Торснула що було сили своєю валізкою й впала на ліжко. Стефка чула, як та хлипала, як крутилася до самісінького ранку на ліжку, як часто підводилася й лягала знову.

Стефка сіла на крайчик матраца й тільки-но сказала «пробач», як та підвелася, обхопила, як маленька дівчинка, Стефку за шию й уже не крилася з плачем. «Ей, можна патіше», – щось таке чи схоже доносилося звідкись. Стефка тулила до себе Ганну, гладила її біле волосся й гойдала, гойдала.

Поруч зі Стефкою в бараці отаборилася Текля з Мишина. Вона була набагато вища за Стефку, міцніша й здоровіша. Її довгі смоляні кучері завше вибивалися з-під хустини, наче їм там було затісно. Очі були такі чорні й хитрі, що Мартин навіть боявся її. Текля теж працювала на заводі, але в іншу зміну. Її десятирічний син Павло продавав соняшникове насіння. Він щоранку ганяв на якісь склади, притягав звідти мішок зернят, всідався на людній вулиці, крутив паперові трубки, застромлював у насіння дерев’яний келишок і припрошував покупців. Мартин теж не хотів давати горобцям дулі. То й розпитував у Павла, що то за склади. «Тепер мало хто скаже, де бере копійку. Кождий думає про себе», – казала Стефка. Павло не сказав. Він щось там лисичив. Узяв Мартина в пайку за шматок хліба. Для Мартина й те було добре.

Мартин щодня завдавав собі на плечі торбу із соняшником, двиганив її аж до ринку, де при вході розкладався. Він, як і Павло, запускав у торбу келишок, крутив із паперу трубки й чекав, щоб купив хто. Його заробок – то такий був мізер, що на нього й дня не проживеш. Ось так він і носився щодня: двері – торба – соняшник – базар – двері. «Дітвакови, який і мухи не зобидит, тяжко жити у сім світі», – казала Стефка.

Тепер начальник узявся напосідатися на Стефку. Відколи Ганна пішла в контору, Стефка не виконувала плану. Шило в мішку не втаїш: кому сліпа курка потрібна?! «Ти тоже в контору пайдьош», – заявив той. Яка контора, Божечку, яка контора? Та вона й дверей добре не видить, не те що ручки. До бараку йшла, як із хреста знята, а там у Ганни проблеми. Невже у світі ніде нема спокою, Божечку? Увечері Ганна знову плакала. Сказала, що мусить їхати додому. Стефка нічого не запитувала, Ганна не розказувала. Стефка чула, як до ранку Ганна крутилася на своєму матраці, як підвелася, одяглася, поклала біля Стефки хліб і зникла. Вони навіть не попрощалися. За якусь мить Ганна знову з’явилася біля Стефки, кинулася їй на шию, міцно обійняла й знову так швидко зникла, як і з’явилася. Наступного дня матрац біля стіни був порожній.

Стефка приперлася плечима до стіни бараку й дивилася кудись поперед себе. Її погляд розчинявся в її світі, до якого не міг торкнутися навіть Мартин. Він знав цей Стефчин погляд і розумів, що довго так вона не протягне.

– …Ой мала, мала, ой мала, мала перепілонька діти, Та пішла сама, та пішла сама межи копи сидіти. Сіла вона си, сіла вона си та межи кіпоньками, Зажурила сі, зажурила сі дрібними дітоньками…

– тихо джеркотала маленька сіра перепілка, сокотала тоненьким голосом своє «сюррр»!

Мартин завжди боявся, коли Стефка починала співати, бо співала лише тоді, коли не могла говорити.

Він уже бачив, що Стефка стала занепадати здоров’ям: ще більше змарніла, почорніла. Почала розбухати, як хліб у воді. «То пройде, Мартине, то від голоду», – казала вона йому. Аж тепер Мартин розумів, що йому страшно.

– Я не можу виконати план, Мартинцю, – промовила до вікна Стефка. Оте «не можу» запекло аж під серцем.

– Може, я вас заміню, мамо? – промовив Мартин до тієї хмарки, на яку зараз дивилася Стефка. Чи знає вона, що там є хмарка?

– Не мож, Мартинцю. Не мож. Мене виганяют, Мартинцю. Нас виганяют. Вони вже знают, що я не виджу, – було як лід по серцю.

Мартин знав, що на його соняшник вони не проживуть. Та й соняшнику Павло менше приносив.

– Перед сліпим усі запирают двері ще до того, як їх втворяют, Мартинцю, – зітхала Стефка. Вона незграбно пригорнула Мартинову голову до себе, не відводячи очей від хмарки. – Збираймоси додому, Мартинцю. Нам має на дорогу стати.

– Збираймоси, мамо, – витирав рукавом сльози.

– Їдьмо, Мартинцю. Удома прожити легше. Там хоч люди свої, – незграбно перебираючи пальцями Мартинове волосся, шепотіла Стефка й ще довго-довго дивилася чи то на ту білу хмарку, чи на світ, у якому для неї ніколи не з’являться хмари.

У потязі Стефці нараз стало зле. Так зле, що в Мартина аж затрусилися руки.

Слово «дайте», що його він після розмови з Борисом обіцяв собі ніколи більше не вимовляти, мало б тепер порятувати