Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Можливо, якби вона обернулася відразу, то він пробубнів би слова дяки і пішов геть. Як необачно було підвести очі, так близько від нього, і спитати зі щирим хвилюванням: "Тепер вам краще?"

І йому, очевидно, стало настільки краще, що він мусів висловити свою вдячність, схопивши руку, що тільки-но торкалася його обличчя, і миттєво піднісши до губ. Вона сердито відсмикнула її… Згодом, перебираючи це ще раз в сум’ятті сердитої ганьби, вона подумала, що було краще гідно прийняти той гарячковий жест подяки… натякнувши, що йому треба йти.

Він стояв принижений, розтоптаний, неначе діставши ляпаса. А тоді хрипло, зважуючи кожне слово, проказав:

– Цікаво, чи ви зробили б таке з побитим псом, вдячним за дрібну неждану ласку?

Який хитрий спосіб скористатися з її співчуття – з її інстинктивної люб’язности!

– Я вчинила дуже негарно… Сьогодні ввечері багато пережила… Наче то була не я… Будь ласка, тепер ідіть.

Вона могла наказати, а не просити.

– Знаю, що ви невимовно збентежені… і це мало не розриває мені серце! – мовив він.

Перегортаючи події в пам’яті, сховавши розпашіле обличчя глибоко в подушку, вона спробувала пояснити, як усе трапилося. На одну мить, коли він лагідно обійняв її, вона забула, що він – Боббі Меррік. Боббі Меррік був лише якоюсь містичною постаттю, якої вона не знала. Вона пригадувала тільки, що він був тихим, замисленим, милим юнаком, що вів її, наче дитину, темною сільською стежиною… А вона була так безутішно самотня і спрагла ніжности.

Хустинкою він м’яко торкнувся її вологих очей… Як вона могла стояти там, спокійно приймаючи його зухвалі залицяння? Про що вона думала, потрапивши в таку неймовірну скруту? Який же хижаком він був, користаючись тим, що вона пристрасно жадала краплі людської доброти… у той момент, коли, знав він, увесь світ сиплеться в неї під ногами!.. Так, він, безумовно, зрозумів, перш ніж піти, що вона думала про його огидне поводження з нею!.. Хіба не сказала вона йому, так гірко, так ядуче, що він зіщулився від цих слів? Але – то була слабка втіха для її зраненої гордости. Вона ж стояла, притулившись чолом до його руки, поки ці тонкі пальці пестили її волосся, цілковито не здатна керувати власною волею… малюючи в мріях тонкий струмок піску, що стікає на невеличку руду купку на дні годинника… і запитуючи себе, як спинити її… Авжеж – мабуть, її загіпнотизували!

– Чи пробачите мене – тепер? – прошепотів він.

Чому вона не змогла відступити, усміхнувшись; погодитися – сухим тоном: "Проти вас я нічого не маю. На добраніч"… Вона повторювала в подушку кілька варіянтів цієї загальної фрази, щиро бажаючи пригадати, як сказала її; намагаючись переконати себе, що це справді сталося.

Але він благав так щемливо!.. Вона підвела очі, і уста вже розімкнулися, щоби промовити єдине слово дружньої розради, коли… це сталося. І вона не чинила жодного опору!.. О, якою дешевою він мусить її вважати! Як мало поваги він мав до неї – овдовілої через нього – і, щонайгірше, мабуть, мав досить хамства уявити, що вона відповіла на його цілунок. І саме той невідступний страх, що він міг подумати, наче вона виявила взаємність, катував її найбільше.

Звісно – вона зробила все, що могла, хутко, безжалісно, щоб відновити свій статус. Вихопившись, вона відштовхнула його від себе; заборонила будь-коли розмовляти з нею знову; покинула кімнату у стані величезного емоційного збурення, навіть не спинившись, щоб поглянути на очманілу Джойс, яка міцно спала під час сцени, що в иншому разі обов’язково б зацікавила її.

Сидячи перед дзеркалом о дев’ятій, жалісно видивляючись у своє вимучене відображення, вона устала з великими труднощами і промовила вголос: "Гаразд, хай що би він собі думав, цього насправді не було".

Сонні слуги в Колумбійському клубі посміхалися і перемигувалися, коли Боббі прийшов за чверть четверта, насуплений і розкошланий.

– Тедді, – ревнув він до хлопця на підоймі, – принеси мені пляшку скотчу і сифон з газованою водою.

Він роздягся, змішав собі міцний напій, а згодом другий і третій, один за одним, ненависно зиркнув на себе в туалетному дзеркалі і пробурмотів: "Страхопуд!"… Утрачено те, чого прагнув найбільше – єдину річ, якої жадав у цьому світі!.. Тепер вона ніколи не погодиться зустрітися з ним ще раз… Вона сама сказала це, цілком серйозно. Він скористався з її доброти; примусив її поспішно відгукнутися на його співчуття, про що тепер вона шкодуватиме з самозневагою… Чи вартує він хоч чогось – тепер?

Журнал Гадсона лежав на столі там, де він залишив його; обік з рядами карлючок – в’язка клубного канцелярського приладдя.

Він презирливо відштовхнув долонею книгу, і вона впала в смітник.

– Проклята дурна бредня! – пробурмотів він. – До біса все це глупство!

Будь ласка, сідайте, містере Мерріку, – сухо мовила секретарка двадцять хвилин тому. – Декан Вітлі зараз не вільний.

Кількісний аналіз насуплености містера Мерріка, поки він сидів, соваючись, звівся би до двох частин цікавости, трьох частин тривоги і решти роздратування… З досади зостався лиш слід.

У листі було названо одинадцяту, і він прийшов, коли бив годинник. Ніхто не повідомив йому, чому декан хотів бачити його. Сподіватися цього було годі. Ввічливість та увага суперечили правилам, яких дотримувалися декани у своїх офіційних діях.