Читати книгу - "Лабіринт"

Еліс пробувала ще й ще, але її внутрішнє натхнення перетворилося на нудне розчарування. Купа зім’ятих у кульки папірців біля її ніг дедалі збільшувалася.

— Пані Таннер?

Еліс аж підскочила, продерши олівцем аркуші паперу.

— Доктор, — виправила вона автоматично, зводячись на ноги.

— Je vous demande pardon, Docteur. Je m’appelle Noubel. Police Judiciare, Departement de l’Ariège[28].

Нубель швидко вийняв і показав Еліс своє посвідчення. Еліс удала, ніби читає його, водночас запихаючи свої речі до рюкзака. Вона не хотіла, щоб інспектор бачив її невдалі ескізи.

— Vous préférez parler en Anglais?[29]

— Так, це було б краще, дякую.

Інспектор Нубель прийшов разом з офіцером, що був одягнений в уніформу і мав гостре натреноване око. Він не скидався на людину, яка щойно завершила навчання. Його не було представлено.

Нубель усівся на інший підвісний стілець, який виявився дещо вузьким. Стегна інспектора видавалися над сидінням.

— Et alors, Madame[30]. Ваше повне ім’я, будь ласка.

— Еліс Грейс Таннер.

— Дата народження.

— Сьоме січня 1974 року.

— Ви одружені?

— Невже це стосується справи? — різко запитала Еліс.

— Просто для загальної інформації, докторе Таннер, — м’яко пояснив інспектор.

— Ні, — відповіла вона, — не одружена.

— Ваша адреса?

Еліс докладно пояснила йому, в якому готелі вона мешкає у Фуа, і дала свою домашню адресу, по буквах літера за літерою називаючи незнайомі англійські слова.

— Досить далеко їздити сюди щодня з Фуа, чи не так?

— У будинку нашого робітничого містечка вже не було місць, тому...

— Bien[31]. Як я розумію, ви волонтер, правда ж?

— Саме так. Шелаг, тобто доктор О’Доннел, є однією з моїх найдавніших подруг. Ми були в університеті разом, доки...

Просто відповідай на питання. Йому не потрібні твої життєві історії.

— Я просто тут із візитом. Доктор О’Доннел добре знає цю частину Франції. Коли сталося так, що я мала приїхати у справах до Каркассона, то Шелаг запропонувала мені заїхати сюди на кілька днів. Так ми могли б провести разом свої вихідні.

Нубель записав щось у своєму блокноті.

— Ви археолог?

— Ні, — захитала головою Еліс, — але це звичайна практика — запрошувати волонтерів, зацікавлених аматорів чи то студентів-археологів для виконання якихось базових робіт, це нормально.

— Скільки ще волонтерів є тут?

Еліс спалахнула, неначе її спіймали на брехні.

— Насправді зараз жодного. Усі вони археологи або студенти.

Нубель пильно дивився на неї.

— А ви тут до якого часу?

— Це мій останній день. Був, у будь-якому випадку... досі.

— А як же Каркассон?

— У мене там зустріч у середу зранку, тому маю ще кілька днів, аби роздивитися місто. В неділю я відлітаю до Лондона.

— Прекрасне місто, — промовив інспектор.

— Ніколи там не була.

Нубель зітхнув і знову витер своє червоне обличчя носовичком.

— І що ж то