Читати книгу - "Відірвана від коренів"

— Наскільки я міг дізнатися згодом — шалений гонець догнав мене на дорозі — вона пішла в Поросну, узявши з собою сумку з зіллям, надіючись зцілити хворих. І тоді Вуд вдарив. Їй вдалося вислати кількох дітей до наступного села, швидше за все бабуся вашої пекарки була серед них. Вони розповіли мені про сімох ходунів, які прийшли, несучи саджанці серце-дерев.

— Я ще був в змозі прийти туди, запізнившись на півдня. Вони посадили серце-дерево крізь її тіло. Вона ще була живою, якщо це можна назвати життям. Я зумів дати їй швидку смерть, але це було все, що я міг зробити, перш ніж повинен був утікати. Село зникло, і Вуд проштовхнув свій кордон далі.

— Це був останній великий набіг, — додав він. — Я зупинив наступ, посівши її місце, і з тих пір більш-менш стримую його. Але він завжди намагається розширитися.

— А якби ви не залишился? — Запитала я.

— Я єдиний майстер в Пільні, досить сильний, щоб стримувати його, — сказав Дракон, без будь-якої зарозумілості: лише констатація факту. — Кожні кілька років він перевіряє мою силу, і один раз в десять років або близько того здійснює серйозну спробу, як останній напад на ваше село. Двернік тільки одне село на краю Вуду. Якби йому вдалося вбити або заразити мене там, і посадити кілька серце-дерев — на той час, коли прийшов би інший майстер, Вуд поглинув би твоє село і Заточек, і був би на порозі до східного проходу до Жовтих Боліт, він пошириться, якщо матиме можливість. Якби я дозволив їм відправити слабішого майстра, коли Ворона померла, до теперішнього часу вся долина була б захоплена.

Те ж відбувається з боку Росі. Вони втратили чотири села за останнє десятиліття, і ще два до цього. Вуд досягне південного проходу до провінції Київ в наступному, і тоді… — Він знизав плечима. — Тоді ми дізнаємося, чи зможе він поширитися через гірський перевал, я вважаю.

Ми сиділи мовчки. Я уявляла собі як Вуд повільно, але невблаганно захоплює моє село, всю долину, а потім весь світ. І уявила, дивлячись вниз з вікна вежі, нескінченні ряди темних дерев, які взяли вежу в облогу; як шепіт ненависті розходиться подібно до хвиль в кожному напрямку, ворушачи листя, і в ньому не залишилося ніяких живих істот. Вуд задушив усіх, і перетягнув вниз під корені. Як це було з Поросною. Як це було з Касею.

Сльози ковзали по моєму обличчю, залишаючи повільний слід, хоч я не плакала. Я була занадто спустошена, щоб плакати. Світло було тьмяним; відьомські ліхтарі ще не горіли і його обличчя перетворилося в невиразну абстракцію, а в сутінках його очі неможливо було прочитати.

— Що було далі? — Спитала я, щоб заповнити тишу, відчуваючи порожнечу. — Що сталося з її чоловіком і з нею?

Він поворухнувся.

— З ними? — сказав він, випливаючи із задуми. — З Людмилою? — Він зробив паузу. — Після того, як я повернувся в столицю останній раз, — сказав він нарешті, — я сказав їй, що не маю ніякого зілля чи закляття, щоб вилікувати її чоловіка. Я привів двох інших майстрів із суду, щоб ті підтвердили, що його зараження невиліковне, вони були абсолютно приголомшені, в свою чергу, що я дозволив йому жити так довго, і я дозволив одному з них умертвити його. — Він знизав плечима. — Вони намагалися створити інтригу, як зазвичай відбувається, коли є щось більше, ніж трохи заздрості одного чарівника до іншого. Вони запропонували королю думку, що я повинен отримати покарання за те, що приховував зараженого. Сподіваючись, що король відмовиться від покарання, але залишиться декий осадок невдоволення мною, як деякий маленький і дрібний ляпас, я вважаю. Я віддячив їм тим же, оголосивши, що не збираюся залишатися у столиці, незалежно від того, що дехто про це думає.

А Людмила — я не бачився з нею більше. Вона спробувала видряпати мені очі, коли я сказав їй, що ми повинні умертвити його, і її реакція і слова досить швидко розчарували мене щодо істинної природи її почуттів до мене, — додав він сухо. — Але вона успадкувала маєток і одружилася вдруге через кілька років, з дрібним герцогом; народила йому трьох синів і дочку і дожила до семидесяти шести років в якості ведучої матрони суду. Я вважаю, що через це барди зображають мене лиходієм, і її благородною вірною дружиною, яка намагається врятувати свого чоловіка будь-якою ціною. Це навіть не брехня, я вважаю.

Це був момент, коли я зрозуміла, що вже знала цю історію. Я чула, як її співали. Людмила і чарівник, тільки в пісні хоробра графиня переодягалася старою селянкою і наймалася прислугою до чарівника, який вкрав серце її чоловіка, і зрештою знаходила його всередині будинку. Вона викрала серце і врятувала його. Мої очі защипало гарячими слізьми. У пісні ніхто не був зачарований для збереження у гробниці. Герой завжди рятував усіх. І не було негарного моменту в темному підвалі, де графиня плакала і волала, протестуючи, в той час як три майстри засуджували її чоловіка до смерті, а потім почали інтригувати один проти одного.

— Ви готові її відпустити? — спитав Дракон.

Я не була, але… Я так втомилася. Я не могла продовжувати ходити вниз, по сходах, до істоти, у якої було обличчя Касі. Я не врятувала її взагалі. Вона все ще була в лісі, як і раніше поглинена Вудом. Але fulmia все ще тремтіло в моєму животі глибоко внизу, чекаючи, і якби я сказала йому «так», якби залишилася тут і уткнулась головою в свої руки, коли він піде, і повернеться, щоб сказати мені, що все зроблено, я подумала, що знову зареву, і зруйную вежу, і все навколо нас.

Я подивилася