Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

Сашко не сказав нічого. І мовчав до самого її двору.

— Знаєш, я, мабуть, поїду з самого ранку, — заговорив уже біля хвіртки.

— Стривай, ти ж хотів аж увечері!

— Тобі на післязавтра збиратись, не заважатиму… Щасливої дороги!

— Що ж, тобі теж… — відхилила скрипучу хвіртку й непевно рушила до під’їзду.

Не сміла підвести очей, але відчувала, що він дивився їй услід. Сумно-сумно-пресумно. На мить захотілось махнути рукою на ту поїздку й вернутись, кинутись Сашкові на шию, розплакатись у нього на плечі!..

Проте блискавка сірих Тузових очей, що муляла зараз більше, аніж Перунова стріла, не дозволила озирнутись.

Ось уже й на місці. Облаштували табір, підкріпились привезеним із дому. Нарешті можна все роздивитись.

Ох, держіть її вдвох, бо одному нема чого! Софійка в Емігеї чи — в справжнісінькому раю? Краса ж яка, а пахнота! Липи не видно, але десь вона, мабуть, неподалік, бо її медвяний дух огорнув усе узбережжя. Глід, терен, ще якісь дрібненькі зелепушки-ягоди, кущі шипшини…

А квіточок же, людоньки! Оно зграйка ромашок, он хмарка якихось бузкових! Самих тільки жовтеньких кілька десятків різновидів! А вишневі, темно-бузкові, небесно-блакитні!..

— Цикорій дикий, по-народньому Петрові батоги! Бо стебло міцне й гнучке! — захоплювалась іще з автобуса Ліда Василівна.

Атож! Росянка, гикавка, деревій, очанка, подорожник, калюжниця, свербіжниця, чаполоч, грицики, грабельки, косарики, звіробій, вовконіг, дивосил, чортополох, мати-й-мачуха, бабині воші, куряча сліпота, собаче мило, гусячі лапки — ні-ні, це не персонажі казкового зоопарку чи музею дивовиж! Це, згідно з Лідою Василівною, народні назви цього всього розмаїття!

А ще ж мохи, сукуленти, лишайники! Що не камінь — то ціла тобі альпійська гірка!

А он і ти, вже бачена дорогою до Криму скеле-жабо! Хоч обтикалась зеленню, але, здається, трохи обсипалась — а кажуть, що камінь символізує вічність!..

Ой, а онде скеля-черепаха! Ну точнісінько ж — гігантська черепаха нависала-дерлась угору! Незграбна, мов от-от ізсунеться й загримить донизу.

А на дрібних каменях — блакитні (хіба такі є?) і зелені ящірки, уже живі-живісінькі!

Птахів якось не видно й не чутно: певно, саме діток годують. Зате гуркіт безмежно прудкої і невимовно прекрасної ріки — здрастуй, Південний Буже! — знову щасливо глушить усе навколо! Ох, майже по-шевченківськи: «Реве та стогне Буг широкий!»

Кажуть, рівень води тут залежить від якоїсь електростанції, зараз вода, за словами фізрука, висока, хоч білі поперечні смуги на скелях показують, що буває і вища.

Софійка сміливо зайшла в бурхливий потік. Ого, треба держатись за гілля й за каменюки, бо знесе течією! Але її не змиє, вона ж русалка! Вишнопільська русалка, грецька німфа-сирена, югославська віла, азійська албаста, західноєвропейська ундина, агов, чи хто там іще?

І байдуже, що б про неї подумав отой Козирний Туз!

— Добрий день, водичко-орданичко, найстарша царичко! — згадалось раптово замовляння Русалки з Білокрилівського лісу. А ще Русалка-Росавка шанобливо зверталась: «Водо Уляно!», і Софійка в цю мить абсолютно її розуміла, і, якби знала, звернулась би до води-Уляни й по-батькові! Ба, якби не стрімка течія, Їй-Богу, варто би впасти перед цією величчю на коліна!

— Тимур ка’, що там далі є ще й тиха вода! пробився крізь шум до Софійчиних вух Ві-ку-кусин голос. О, Віта щодо поїздки в Емігею не вагалась ані хвилини. Хоч для цього їй довелось довгенько вмовляти батьків, ще й просити мол’брата відпрацьовувати на господарстві наперед за обох.

— Ходім поди’! — манила рукою подруга. — Догани', туди подався вже цілий гурт!

З готовністю вилізла на берег і побігла разом із леськівчанкою пологим підйомом, супроти течії, між акаціями та глодом. Річки звідси не видно: стежка веде навпрошки, оминаючи звивини русла.

Аж он і гурт, тобто поки що широка фігура Олени Гаврилівни, яка, відстаючи й перевалюючись із боку на бік, той гурт замикає. Олені Гаврилівні тяжко і фізично, й морально. Дочка відмовилась на час її поїздки глядіти тушканчика, і тепер він тимчасово квартирує у сина, а це далеко, а син не дуже відповідальний, а невістка попалась якась нервова!..

А онде — засмагла потилиця Андрія Туза. Ясно, хто підбив Альбабаріна, аби той попросив Ві-ку-ку-сю, аби та загітувала Софію рушати на тихі води! Втім, може, й ні: Туз від самого ранку на дівчинку і не глянув. Правда, й фарбованої чорнявки з собою чомусь не взяв. Мабуть, щоб заскучати за нею більше.

Нарешті вийшли на встелену шовковою травою галявину довкола тихого плеса. Аж не віриться, що це той самий ревучий і пінистий Південний Буг!

А кругом — ой людоньки! — бузковіє іван-чай, стримлять із води якісь гострокрилі біленькі квіточки, пахне аїр, він же, як ось каже Діда Василівна, лепеха, чи татарське зілля (Мамаєва Золота Орда і тут наслідила?)!.. Та головне — латаття біле, згідно з уроками ботаніки,