Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- Чого раптом? А як же професійна черствість?

- А ти у нього сам запитай. Він уже, здається, приїхав. Це його «Волга» бібікає.

«Головний над психами», як на непрофесійний погляд, тримався непогано. Видавав його лише легкий запах дуже хорошого коньяку. Отже, не все ще втрачене. Бо справжні алкоголіки глушать такий шмурдяк, що від їхнього дихання мухи дохнуть.

- Сідайте, шановний. Випити не пропоную, бо ви на роботі. Чого мовчите? Соромитеся запитати: а ви де? А я, юначе, в дурдомі. У нас тут грань між лікарем і пацієнтом стирається дуже швидко. Чули про це? Чи хочете перевірити?

- Чув. Специфіка виробництва. Перевірити поки що не хочу. У нас та ж сама історія. Особливо у кримінальному розшуку. Спочатку на «феню» переходиш, потім у кабінеті захоплюєш стіл біля вікна, а колегу-салагу посуваєш ближче до дверей, потім хочеться вбити когось не в уяві, а власноручно - і щоб якнайдовше мучився.

- Добре, колего. Тоді розказуйте, з чим прийшли.

- Хотів би побесідувати з кількома вашими пацієнтами. Виключно неформально, без протоколу.

- Знаю я ваше «неформально». Привезли ваші вчора баришню з величезними синяками на обох руках - на ліктьових згинах. Кажуть - за всіма ознаками наркоманка. А вона нам: самі ви наркомани, та ще й безрукі! Звідки у мене ці синяки - попитайте у медсестри-ідіотки з нашої поліклініки. Я її попередила, що у мене тонкі вени, що кров на аналіз обережно треба брати. А вона спершу в одній вені довго й нудно копирсалася, потім у другій, а крові так і не набрала. Я їй: що ж ви наробили, мені ж до моря їхати, як я на пляж з такими руками вийду? Кліпає очима і мовчить. А потім міліцію викликала.

- Ну і що? Ті, хто її взяв, хоч вибачилися?

- Та ні. Кліпали очима і мовчали.

- Я, звичайно, цих телепнів з личками не виправдовую. Але зрозумійте і їх. То їм наказують впритул не бачити наркоманів, бо їх офіційно не існує, а то раптом! - женуть хапати всіх підозрілих зі слідами ін’єкцій і тягти до психушки.

- Телепні, кажете? Треба запам’ятати. Непогане визначення. Бо я своїх переважно бугаями обзиваю. Де будете допитувати? Можна у мене в кабінеті, можна в ординаторській.

- Там, де телефону немає і ніхто щохвилини в двері не встромляється.

- Ну, тоді мій кабінет не підходить. Щось придумаємо.

За кільканадцять хвилин з’ясувалося, що це «щось» - кімната персоналу моргу. Звісно, без самого персоналу. Але крізь «випадково» прочинені двері видно було головну залу зі столами, холодильниками і рештою жахливих аксесуарів. «Головний над психами» цілком резонно розміркував, що саме така атмосфера найкраще схилятиме юних наркоманів до відвертості.

Дізнався я, в принципі, небагато. Не тому, що співрозмовники трапилися небалакучі. Говорили вони якраз багато, але більшість того, що я почув, лише підтвердило мої припущення та версії.

Дембель об’явився у середовищі київських любителів кайфу мало не наступного дня після повернення з армії. Обізвали його «санітаром», бо він любив вихвалятися, як вдало відсачкував усю службу в армійській больничці. Звісно, про те, як він ледь не втрапив під трибунал, Дембель не розказував: навіщо руйнувати власний образ.

Так тривало місяць-півтора. «Санітар» об’являвся все частіше, наробив боргів, канючив «дозу під слово честі», - одне слово, впевнено котився у прірву. Досвідчені наркомани навіть билися об заклад: коли ж «санітар» дасть спокій своїй дупі і перейде на внутрішньовенні ін’єкції.

І раптом усе змінилося.

Спочатку Дембель розрахувався з боргами. Потім вийшов безпосередньо на тих «укольних» медсестричок, у яких був найчистіший, але, відповідно, найдорожчий товар. Кайфовий народ ще не встиг подивуватися такій зміні, як «санітар» зі споживача перетворився на продавця, причому, серйозного. Настільки серйозного, що поміняв прізвисько. І з «санітарів» підвищився до «лікаря». Хоча сам колотися не припинив.

Товар, який продавав свіжоспечений «лікар», згідно зі свідченнями, які я здобув у ході щирих бесід на порозі моргу, виявився сухим опіумом. Ціна, щоправда, кусалася, бо сягала сто карбованців за дозу в один грам. Але була суттєва перевага: порошок розводили перевареною водою до бажаної концентрації. А щодо грошей - то, як я вже переконувався не раз, київські наркомани прилучилися до свого смертельного збочення не в робітничих гуртожитках і не у старих київських комуналках. Від самого тільки переліку професій і місць роботи їхніх батьків хотілося завити, потім добряче напитись і нарешті - повідривати лапки тій жабі, котра хоч когось, хоч трішки примусила б заздрити цим людям. Бо такого пекла, в яке ввергли високопоставлених фахівців їхні дітки - і ворогу найлютішому не побажаєш.

Суттєвий факт: Дембель навіть під кайфом не виказав, звідки він дістає товар. Лише коли дуже допікали, відбувався начебто жартиком: у Алі-Баби і сорока розбійників. Якщо скористатися теорією мого друга Бориса про асоціації, то це насправді був не жарт, а підсвідома підказка, яка, в свою чергу, підтверджувала «азійську» версію. Адже сорок розбійників, яких обікрав Алі-Баба, орудували не в околицях Кончі Заспи чи навіть Бердичева, а за кільканадцять кілометрів на північ від Багдаду.

Найголовнішим для мене особисто було те, що кореєць не виходив на жодного з допитаних мною наркоманів. Навіть розмов про цю людину не велося. І слава Богу! Бо одне з двох: або подіяла моя завбачливість щодо ізоляції обколотих бідолах, або кореєць вирішив не потикатися туди, де його, найімовірніше, чекали. Те ж саме і щодо однополчан Дембеля. Ніхто зі сторонніх не дзвонив їм додому і не заходив аби поцікавитися, як почувається бойовий товариш у цивільному житті. Підозрюю, що всі однополчани покійного без особливого галасу щовечора піднімали чарку і за моє здоров’я, оскільки