Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Так ось що я вам скажу: вам є заради кого жити! У вас є онук!

Обличчя Петра Степановича здригнулось. Він з недовірою подивився на Любку і перевів свій погляд на Любомира.

— Це ваш онук, Петре Степановичу! Це — ваш внук Любомир!

— Онучко, що ти кажеш… — Він спантеличено замотав головою і, здавалось, ледь стримувався. — Як?!!

— Любчику, ну скажи ж!

— Дідусю, це дивно… але я сам щойно про це довідався, завдяки Любочці… Мій батько — Павло Петрович Савицький. — Він теж ледве стримував хвилювання.

— О-о-о… — застогнав дідусь. Руки його затремтіли. — Господи…

— Не хвилюйтеся, прошу вас! — Любка поклала руку на дідусеве плече.

Любомир підвівся й підійшов до старенького. Схилившись, міцно обійняв його за плечі.

— Простіть мені, що не знав вас раніше… Простіть… — мовив він, усе ж змахнувши зі щоки сльозу. — Мама чомусь нічого не розповіла про вас. Вони з батьком збирались побратися, але не встигли… Можливо, вона просто побоялась звернутися до вас. Я не виправдовую її, бо через це я не знав вас! Але… намагатимусь зрозуміти. Усе ж у ті роки, в її становищі… мабуть, це було проблематично…

То був теплий, ностальгічно-хвилюючий вечір спогадів і відвертих розмов. Душа Любомира розривалася від почуттів. Стільки років він не знав близьку йому людину, котрої так потребував! Він не знав батьківської любові, але дідусева могла певною мірою компенсувати її відсутність. Чому ж так дивно склалась доля? Він багато дізнався про свого батька. Багато нового, такого, про що не знала його матір. Це було так зворушливо й боляче водночас… Він немов доторкнувся до життя рідної людини, відчув його. У дідусевих розповідях про батька впізнавав себе; виявилось, у них було багато спільного.

Було вже пізно, коли схвильовані й щасливі ускочили чи не в останню маршрутку й поїхали додому. Ледве поснули, обійнявшись…

Мертву нічну тишу різко порушив пронизливий моторошний крик. Любка з жахом зіскочила з ліжка і стисла скроні, які аж зсудомило від болю, і аж тоді збагнула, що то був її крик. «Де… де ти, коханий?» — промайнуло в думках. Роззирнулась довкола, утім, перед очима була лиш густа темінь.

— Де ти, коханий? — схлипнула вона.

— Люба моя, що з тобою? — підхопившись, стривожено спитав Любомир.

Любка напружено вдивлялась у пітьму.

— Темно… Як же темно…

Напомацки підійшла до вікна й відслонила гардини, проте тьмяне сяйво з вулиці не допомогло їй.

— Темно… — вторила вона.

— Кохана, що трапилось? Поганий сон? — Любомир увімкнув світильник. — Ходи до мене! Яка ж ти холодна… Я тебе зараз зігрію. — Він обійняв жінку й відчув, як тремтить її тіло. — Заспокойся, моя хороша, все вже минулось.

Він накрив її плечі пледом, утім, Любка все тремтіла й злякано роззиралась довкола. Затим подивилась на Любомира, проте в погляді її просочувалась порожнеча. Здавалось, вона не бачила його.

— Коханий… Ти тут?

— Мила моя, ось же я! Ну ж бо, заспокойся, — ніжно мовив, погладжуючи її волосся. — Все минулось.

Недовірливо й розгублено вдивлялась вона в Любомирове обличчя.

— Та ось же я, люба моя, кохана, все гаразд! — Він міцно стис її в обіймах.

— О-о-о… — застогнала вона.

Любомир відгорнув з її обличчя волосся й ніжно поцілував у вуста.

— Ну, тепер віриш? Кохана моя, Любочко, все гаразд!

Любка поволі приходила до тями.

— Господи, ти справді тут… — врешті полегшено зітхнула вона. — О, мій любий… Якби ж ти тільки знав, що я пережила тепер… Якби ж ти тільки знав… — пролепетала, вражено мотаючи головою.

Вони сіли на диван. Широко розплющеними очима дивилася Любка на коханого, втім, здавалось, була все ще не тут, не в цій кімнаті, а десь далеко-далеко звідси…

— Знаєш, для мене зараз стало все таким зрозумілим. Ну, майже все, — задумливо мовила вона. — Щойно, за якихось пару годин, я прожила значний шмат чийогось життя. І… ти лиш не думай, що я божевільна, але… мені здається, що то було моє життя. Моє, але колишнє, не теперішнє, розумієш?

Любомир уважно слухав Любку.

— Розкажи мені, — тихо мовив він.

— Я спробую. Пам’ятаєш, я розповідала тобі про дежавю, які мене спантеличували?

— Звісно пам’ятаю! — кивнув Любомир.

— Так ось, деякі з них я знову пережила цієї ночі. Але тепер, за цей короткий час, усі ті заплутані і незбагненні уривки, мов пазли, склались у єдине ціле.

І Любка повідала. Повідала, як польська графиня Софія покохала простого парубка Степана, як жорстоко розлучила їх доля, як блукала вона на межі реальності і безумства в пошуках коханого; про всі ті біль, відчай і страждання знедоленої Софії, у життя якої занурилась щойно.

— Це було так моторошно і вражаюче… Я була цією Софією! Я все це пережила на собі! І, знаєш… — Любка пильно подивилась Любомирові у вічі, — Степан, якого кохала графиня… то був ти. Я впевнена, що душі Степана і Софії — то є наші з тобою душі, які довго шукали одна одну і за допомогою якихось невідомих, вищих сил нарешті зустрілись і поєднались. Я щиро вірю в це. Вірю в долю, в зумовленість, і головне — в те єдине, справжнє почуття, що надихає, що здатне перевернути світ, заради якого людина готова пройти крізь пекло. Звісно, мій шлях у пошуках тебе, твого Кохання не можна порівнювати з тим жахом, крізь який пройшла Софія. Але якщо то справді ми, то ми