Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

своє право бути філософією. Йдеться про глибокий переворот в усій системі філософського знання: по-новому бачиться характер філософування, джерела філософії, сам вигляд філософа, його місце в суспільстві. Самі гуманісти не були професійними філософами, ними залишались представники традицій середньовічної схоластики. Гуманізм народжується й розвивається за межами цієї традиції.

Загальною рисою світогляду перших гуманістів було наповнення змісту християнської віри античними морально- філософськими ідеями. Так вони вважали, що християнство - це не що інше як нове, більш повне викладення учення стародавніх людей про вище благо. Поряд з цим для них був характерним антиклерикалізм, який виявляв себе у різко критичному ставленні до деяких категорій служителів католицької церкви.

Іншою рисою гуманістів є вже згадуваний антропоцентризм їхньої філософії. Однак це був своєрідний антропоцентризм і може бути виражений словами “обожнення людини”, максимальне наближення людини на шляху творчої діяльності до Бога. Таке обожнення людини краще за все досягається через поетичну творчість. Тільки через поезію, вважали деякі гуманісти, можна пізнати Бога, і цього не можна зробити іншим шляхом. Ось чому твір Данте “Комедія” (так він його назвав сам) був переіменований, за ініціативою Дж. Боккаччо, у “Божественну комедію”.

У антропоцентризмі гуманістів значне місце займає поняття людської діяльності. Воно часто розглядається через співвідношення свободно! волі і фортуни (напр., у Салютаті, та й у Петрарки є трактат “Про засоби проти будь-якої фортуни”). На відміну від фатуму, що значило владу над людьми якоїсь неземної сили, фортуна значить “соціальну необхідність”, яка складається у суспільстві торгівлі й конкуренції. Так ось саме по відношенню до фортуни й виявляє себе з найбільшою силою свобода волі. Про це говорив, до речі, Н. Макіавеллі у творі “Державець”. Спираючись на поняття свободи волі, гуманісти всіляко підкреслювали життєву необхідність людської діяльності, у зв’язку з чим виступали проти споглядання у теорії пізнання схоластів.

Для антропоцентризму гуманістів характерною є також морально-етична спрямованість. Усі вони, починаючи з Петрарки, майже ніякої користі не бачили у природознавстві. Що стосується соціальної проблематики, то вони проголошували доброту людської природи, проводили ідею принципової рівності людей, визначали особу через власні заслуги завдяки особистій діяльності. Характерними для них були й нові жанри філософських творів. Це були не “суми”, а побудовані за правилами ораторського мистецтва промови, полемічні інвективи, листи.

6.3. Неоплатонічний період у філософії Відродження

Склалось так, що гуманізм до значної міри був орієнтованим на Платона. Це давало змогу критики Аристотеля, на якого спиралась середньовічна схоластика, особливо томізм. Платонізм Відродження подавав Платона у християнізованому вигляді, а у Флоренції навіть була у 1459 р. створена платонівська Академія, де Платон вважався “богом серед філософів”

Одним з видатних філософів неоплатонічної тенденції був Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494). Красень-аристократ вразив сучасників раннім виявом обдарованості, вченістю і романтичним життям, яке, правда, закінчилось загадковою ранньою смертю. Коли Мірандолі було 23 роки він опублікував 900 тез, із захистом яких мав намір виступити у Римі на диспуті, куди запрошені були вчені з усієї Європи. У цих тезах було еклектично змішане все, що він знав. Мірандола хотів узяти все раціональне звідусіль, включно з Платоном. Його світоглядні уявлення тяжіли до пантеїзму. Створений світ виглядає у нього ієрархізованим: ангельська, небесна й елементарна сфера. Бог - завершуючи сутність світу. Для пізнання світу Мірандола вважав доцільним використовувати всі засоби: магію, Кабалу, теологію, вчення прибічників Арістотеля і Платона. Своєрідною передмовою до знаменитих “Тез” могла б бути названа декларація Мірандоли “Промова про достоїнство людини”, в якій проголошується: “Хто не буде захоплюватися людиною!”[113]. Доводиться це тим, що всі створіння призначені бути тим, чим вони є. Людина ж, єдина з створінь, розміщена на межі двох світів. Її властивості не визначені наперед, а задані в такий спосіб, що людина сама творить власний образ згідно обраній формі. Таким чином людина може підійматися через чистий розум і стати ангелом, а може й ще вище. Отже велич людини буде полягати у мистецтві стати творцем самої себе.

Поворот до платонізму пов’язують також з ім’ям Марсіліо Фічіно (1433-1499), який здобув славу у таких видах творчої діяльності як переклади Платона, Плотіна, у філософії у напрямку дослідження душі як світового зв’язку та переосмислення у християнському дусі поняття “платонічна любов”. Метафізичні думки стосовно реальності йдуть у Фічіно цілком у дусі неоплатонізму: описування в спадному порядку послідовності досконал остей. Угорі Бог, потім ангели, душа, якість (= форма) і матерія. Душа - чудо природи, вона займає серединне місце, поєднує земне й небесне, є безсмертним у смертному.

Однак найбільш глибоким мислителем неоплатонічної орієнтації був Ніколай Кузанський (1401-1464). Надзвичайно обдарований та енергійний священик, він у 1448 р. став кардиналом. Залишив багато творів, серед яких “Про вчене незнання”, “Простець”, “Про припущення” тощо.

У філософському відношенні фігура Кузанця суперечлива. З одного боку він виріс з традиції середньовічного філософування, хоч і зі значним впливом пантеїстичних ідей, а з іншого боку, його погляди формувались і під впливом містичних творів. На нього також вплинула широка гуманістична течія тих часів. Цікавився він також математикою та іншими науками.

Загальне значення філософської діяльності Кузанського полягає в тім, що він перевів філософські традиції середніх віків на обміркування проблем епохи гуманізму. Центральною у його філософії є проблема співвідношення Бога і світу. Але такий “теоцентризм” суттєво відрізняється від середньовічного богослов’я. Н. Кузанський вважав, що повноти пізнання Бога неможливо досягнути у термінах схоластичної формальної логіки і тому слід виходити з принципу “незнання”, з несумірності об’єкта пізнання і тих понять і визначень, які докладаються до

нього. Єдино можливим способом пізнання Бога є так зване апофатичне або заперечне богослов’я, оскільки ніяка сукупність якостей Бога не може вичерпати всю безмежність і велич божественної природи. Бог трактується ним як безконечне єдине начало і водночас як прихована суть усього. Це фактично є неоплатонічна ідея. Кузанець ставить проблему