Читати книгу - "Трикутний капелюх"

потяг душі до поезії сколихують найпотаємніші глибини духу, нерозвідані пустелі людської думки… тоді — ой! — тоді ця африканська пісня, ця чарівнича гітара, примхлива, вільна мелодія — жива пам’ять маврів, туга вигнанців за втраченою батьківщиною і подих надії віднайти нову, — витискають з нашого серця сльози зворушення, святу і благодійну журбу, якусь урочисту, піднесену молитву; либонь, уже вона сама може винагородити і спокутувати ціле життя, сповнене пихи та безглуздя.

Саме в таку хвилину забриніла для нас гітара, і я певний, що в той час, як мені спливали на думку яскраві сни мого дитинства, навіяні музикою, шал юності, дорогі серцю істоти, вкрадені в мене смертю, запаморочливі ночі кохання, вчорашнє омріяне майбуття, що вже стало сьогодні минулим, в той час Абен-Адул думав про Африку, де теж ночами пливе жагучий спів, де той самий місяць ллє світло на любі долини Атласу, і в одній з них, може, в цю хвилину перший вітерець свіжим подихом війнув на спалене серце однієї жінки, яка не може забути поета…

Довго стояли ми так, як загіпнотизовані, і кожен з нас відчував на плечах тягар своєї долі…

Аж ось затихла серенада, і відступник мавр витер сльозу, затис мене в залізних обіймах.

— Прощавай, брате! — вигукнув він. — Ніколи більше я не буду в Альгамбрі! Їду на північ… Завтра мені вже не світитиме місяць Андалузії! Дякую, що ти зрозумів мене! Прощавай, господь хай береже тебе!

Він сказав так, і, не чекаючи на відповідь, відійшов і зник, наче розтанув в фантастичній півтіні маврітанських колон, вималюваних нічною зорею на плитах дворика і мовчазній воді ставка.

Чи то був сон? Чи ява?

Та нащо питати? Хіба така вже велика різниця між сном та дійсністю?

Два поняття про славу

Якось уславлений фламандський художник Пітер Пауль Рубенс у супроводі своїх славнозвісних учнів обходив храми Мадріда. І от зайшли вони до однієї церковки якогось злиденного монастиря (назва його не збереглася). Мало, краще сказати — нічого вартого уваги не знайшов славетний майстер у цьому занедбаному, вбогому храмі. Він уже збирався йти, кленучи, своїм звичаєм, ченців Нової Кастілії за поганий смак, коли помітив картину — вона ховалася в присмерку хмурої каплиці. Рубенс підійшов ближче і скрикнув від подиву.

Враз його оточили учні.

— Що ви знайшли, вчителю?

— Гляньте! — показав Рубенс замість відповіді на полотно.

Юнаки стояли, вражені не менше, ніж їхній вчитель — творець «Зішестя».

На картині було зображено смерть ченця. Чернець був дуже юний і такий гарний на вроду, що ні покута, ні агонія не змогли її потьмарити. Він лежав розпростертий в своїй келії на камінних плитах підлоги, очі йому вже затуманила смерть, одну руку він простягнув над черепом, а другою притиснув до серця дерев’яний, оббитий міддю хрест.

На задньому плані, в глибині, виднілася інша картина, що висіла над ложем, з якого зійшов, очевидно, чернець, щоб смиренно прийняти смерть на твердому камінні підлоги.

На тій другій картині була зображена покійниця, молода і прекрасна. Вона лежала в труні серед запалених похоронних свічок на тлі пишних чорних запон…

У кожного, хто бачив ці дві картини, вміщені одна в одну, не виникало сумніву, що вони пояснюють і доповнюють одна одну. Нещасливе кохання, вмерла надія, розчарування в житті, безодня забуття — такий зміст цього поетичного полотна, оповитого таємницею і сповненого стриманим драматизмом та самозреченням.

В усьому геніальна довершеність: і в рисунку, і в колориті, і в композиції.

— Учителю, чий може бути цей пречудовий твір? — питали Рубенса його учні, роздивляючись картину.

— Отут у куточку було написане ім’я, — відповів учитель. — Та воно вже кілька місяців як стерте. Що ж до живопису, то йому не більше тридцяти і не менше двадцяти років.

— Але ж автор…

— Автором, судячи по майстерності, міг би бути Веласкес, Сурбаран, Рібера чи молодий Мурільйо, якого я так люблю… Але Веласкес відчував не так. Це і не Сурбаран, якщо взяти до уваги колорит і підхід до теми. Ще менше можна приписати її Мурільйо чи Рібері: перший м’якший, другий похмуріший, та й по стилю картина не належить до школи ні першого, ні другого. Висновок такий: я не знаю автора цієї картини, і навіть можу заприсягтися, що ніколи не бачив його творів. Піду далі: гадаю, що невідомий, може, вже й покійний художник, який заповідав світові таке чудо, не належав ні до якої школи і, крім цієї, не написав більше жодної картини, та й не міг би написати щось інше, бодай близьке до цього… Бо перед нами — чисте натхнення, щось дуже особисте, оголена душа, шматок життя… Проте… Слухайте! Хочете знати, хто написав цю картину? Її написав той самий чернець, якого ви бачите на ній!

— О! Вчителю… Ви жартуєте!

— Ні, я просто здогадався…

— Але ж як покійник сам зміг би зобразити власну агонію? Як це збагнути?

— Дуже легко: живий може передбачити або уявити собі свою смерть! Крім того, ви мусите знати, що в деяких релігійних орденах щиро скласти чернечу обітницю — все одно що вмерти.

— О! Так ви гадаєте…

— Гадаю, що жінка, зображена на задньому плані, була душею і життям цього ченця, який агонізує на підлозі; думаю, що її смерть була для нього рівнозначна власній смерті, та він і справді вмер для світу; гадаю, нарешті, що цей твір зображує не так останню мить життя героя чи автора картини (а це, без сумніву, одна й та сама особа), як складання чернечої обітниці юнаком, що зневірився в земних радощах…

— Отже, він може бути ще живий?..