Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

Жакові пальці мимоволі розтислися, піднята Шарльова рука опустилася.

— Скажи, де Фірмен, і ми тебе відпустимо! — крикнув Жак.

— Н-не знаю… Я… — затинаючись, бубонів Робер.

Він одразу обм'як, у всьому його вигляді з'явилося щось жалюгідне й принизливе. Берет, що зсунувся набік, надавав його обличчю комічного виразу. Куди раптом зникла його пиха!

— Ми хочемо знати правду! Говори! — І Жак знову міцно схопив його за плече.

— Він загинув у Бастілії, — ледве промовив Біанкур.

— Коли?

— Давно, давно… Він загинув давно… — скоромовкою відповів Біанкур. — Я шкодую, розкаююсь…

— Ось як! Отже, ти справді Робер Пуайє, зрадник і донощик! — І хоч Пуайє викликав у Жака фізичну огиду і йому було бридко доторкатися до нього, він ще міцніше вчепився у його плече.

— Це було так давно! Тепер я шкодую, розкаююсь… — белькотів Пуайє.

— Геть звідси! — з ненавистю крикнув Жак і щосили відштовхнув від себе Робера.

З кишені зрадника випав на землю невеликий срібний кинджал у піхвах, прикрашених коштовними каменями.

— То ти не тільки зрадник і боягуз! Ти ще й убивця! Убивця з-за рогу! Недарма ти носиш з собою кинджал! — гнівно прошепотів Жак і знову гукнув, стиснувши кулаки: — Іди геть швидше! Я за себе не відповідаю!

Не чекаючи дальших погроз, Пуайє кинувся навтіки.

Шарль нахилився, підняв кинутого ним кинджала і подав другові.

— Візьми, може, стане в пригоді…

— Навіщо я його відпустив? Але я не міг… «Удвох на одного» — коли він це сказав, у мене руки опустилися. А в нього ж кинджал за пазухою!.. Ні, треба було його вбити!

— Вбити людину? Невже ти…

— А хіба Гамбрі не вбили? Чесного, справедливого, мужнього? Цей Пуайє — негідник! Скільки злочинів на його совісті! І, мабуть, не одне вбивство!.. Недаром він надумався утекти в Англію…

Схвильовані, друзі не помітили, як, звернувши двічі, підійшли до самої Сени.

І раптом… Хто б повірив! Назустріч їм рухалася постать того ж таки Пуайє-Біанкура.

— Дивися, знову він!

— Послухай, Жак, а якщо він нам збрехав? Раптом Фірмен живий і зовсім не в Бастілії, а десь в іншому місці? Давай запитаємо…

Поринувши у свої роздуми, Біанкур побачив друзів лише тоді, коли вони опинилися кроків за двадцять від нього.

Він зробив якийсь дивний рух — мовби хотів кинутися на них, схопити щось.

«У них кинджал! Я сам його дав їм в руки! — з жахом подумав Пуайє. — Утікати! Утікати!»

Боючись повернутися спиною до хлопців, він почав задкувати до річки.

— Боягуз! — вигукнув з презирством Жак. Біанкур усе задкував, хоч ні Шарль, ні Жак не збиралися його переслідувати.

— Обережно, там вода… Впадете! — мимоволі прохопилося в Шарля.

Але його попередження запізнилося, а можливо, приголомшений, наляканий Робер не почув його. Так чи інакше, але він шубовснув прямо в Сену. Падаючи, він зачепився за самітній кущ, що ріс біля самого краю води, і на якісь короткі секунди повис на ньому, намагаючись утриматися. Але зненацька зірвався і щез у зеленкувато-сірій воді.

Шарль скам'янів.

Жак, схвильований не менше від Шарля, у несвідомому пориві кинувся до води, щоб стрибнути в річку і врятувати потопаючого, та враз зупинився біля самого краю. За якусь мить у його голові промайнув цілий рій думок: «Потопає! Піде на дно! Врятувати! Допомогти! Кому — вбивці Фірмена?»

— Ця людина втопилася!.. — тихо прошепотів Шарль.

— Людина? Ні, зрадник! — сказав тихо Жак. — І він сам підписав собі вирок!

Жак, вражений, забіг до Бабети, яка сиділа за рукоділлям. Він відчув потребу швидше розповісти їй про смерть Робера, пояснити їй, а можливо, й самому собі, як усе сталося.

— Що б ти сказала, Бабето, якби я… убив людину?

— Ти, Жак? Ти?

Бабета сполотніла, її обличчя відразу змарніло, потемніло.

— Розумієш, Бабето, я не зовсім убивця, сам я нікого не вбив, не поранив. Але все ж таки людина загинула з моєї вини. І, здається, я про це не шкодую…

І Жак розповів з усіма подробицями про зустріч з Робером на набережній Сени.

— Вода була така зелена, зелена… Мені здається, я її довіку не забуду! — закінчив свою сповідь Жак.

У міру того, як Жак говорив, обличчя Бабети прояснялося.

— Ні, Жак, ти не вбивця! Я не знаю, як це сказати по-вченому. Пан Адора, може, розсудив би інакше, як велить закон, на те він і адвокат. Я ж говорю так, як підказує мені серце. І здається мені, отець Поль — а він добрий і справедливий, — як і я, відпустив би тобі твій гріх. Та чи гріх це? Я серцем відчуваю, що Робер зробив багато зла, так багато, що ти, може, й не уявляєш. Подумай, адже він убив і Ежені, відняв у неї її любов. Це теж смертельний гріх… Ні, ні, я говорю не те, хоч відчуваю правильно…

— Бабето! Ти дивна, ти чудова! — Більше слів Жак не знайшов.

«Я люблю її! — думав він захоплено. — Тепер я знаю, що люблю! І ніщо в світі мені не страшне!»

Останнім часом бабуся Маргарита Пежо почала помітно старіти. Місяць за місяцем, рік за роком — дивися, дев'яносто стукне, а там і всі сто. Та ні, слаба нині стала Маргарита Пежо, не дотягне, певно, до ста, а яка у неї хвороба — не знає. Як і раніше, володарює над усім домом. Якщо самій важко прополоти грядку, підв'язати високу виноградну лозу, покличе Мішеля або Клементину і накаже, як і що зробити.