Читати книгу - "Реальна загроза"

На виході з пасажирського терміналу орбітальної станції, де пришвартувався рейсовий шатл з планети, нас зустрічав високий сорокарічний чоловік у темно-синій флотській формі з чотирма капітанськими шевронами на рукавах.

— Вітаю вас, колеґо, — сказав він, міцно потиснувши мені руку. Потім повернувся до моїх супутниць, Елі та Ліни, і взяв під козирок. — Моє шанування, дорогі леді. Ласкаво прошу на Станцію-Один.

— Рада з вами познайомитися, капітане, — відповіла Елі.

— Я теж рада, — додала Ліна. — До речі, ви непогано розмовляєте по-нашому.

Комплемент був вельми сумнівний — адже „непогано“ означає „добре, та не зовсім“. А між тим, командир корвета „Оріон“, капітан Ольсен, був уродженим ериданцем, і перші двадцять три роки його життя були пов’язані з Октавією. В рік батькового путчу він щойно закінчив цивільний космічний коледж, після якого вирішив піти у військовий флот. За збігом обставин, він служив ворент-офіцером на тому самому крейсері, де мій батько влаштував штаб заколотників. У змові Ольсен участі не брав і нічого про неї не знав; проте, коли безпосередньо перед виступом усім бажаючим було запропоновано покинути корабель, він, як і багато інших, залишився. Хтозна якими міркуваннями він керувався — ідеологічними чи меркантильними; та хоч там як, а батько відразу надав йому звання мічмана. Після провалу путчу й інсценування загибелі крейсера, Ольсен з рештою команди опинився на Ютланді. Тут він завів сім’ю, з часом придбав місцевий акцент, дослужився до капітана корвета, а тепер його чекало чергове підвищення — командування крейсером.

— Наша бриґада відлітає через вісім з половиною годин, — повідомив капітан Ольсен. — За три години до старту ми мусимо бути на борту корабля. Отже, в нашому розпорядженні залишається понад п’ять годин. Певно, леді бажають оглянути станцію?

— Гарна ідея, — сказав я. — На все про все маємо чотири години. Потім мої… — я на секунду зам’явся з незвички, — мої наречені повертаються на планету. Місця на шатлі вже заброньовано.

Спершу ми планували, що Елі з Ліною пробудуть на станції до самого старту корабля, але потім відмовились від цієї ідеї, оскільки батько збирався нав’язати нам супровід — а точніше, конвой. Якщо Ліну він прийняв беззастережно і почував до неї щиру симпатію, то з Елі тримався сторожко і побоювався, що вона, лишившись без мене на станції, може утнути якусь дурницю.

Чесно кажучи, я певною мірою поділяв батькові побоювання. Свідомо Елі не планувала ніякої диверсії, але я не міг на всі сто відсотків поручитися за неї, якщо їй раптом підвернеться слушна нагода. Як і Яна, як і решта льотчиків з „Маріани“, вона дуже болюче переживала свій полон, своє відлучення від космосу, яке могло затягтися надовго…

— Тоді спершу відвідаємо диспетчерську на контрольній вежі, — запропонував капітан Ольсен. — Звідти всю станцію видно, як на долоні. Сумніваюся, що ви зуміли добре роздивитися її з шатла.

— Ми майже нічого не роздивилися, — відповів я. — В ілюмінаторі багато не побачиш.

— Он як? — здивувався він. — Ви не заходили до пілотської кабіни?

— Ні.

Здивований вираз на обличчі Ольсена змінився розумінням. Він швидко збагнув, що я не наважився нав’язувати своє товариство команді шатла саме через те, що мій батько — верховний правитель планети. Надягнувши капітанський мундир, я намагався чітко розмежувати, що є моїм правом за званням і посадою, а що — привілеєм за походженням.

— Ну що ж, — сказав Ольсен. — Тоді вам і поготів треба побувати на контрольній вежі.

Огляд Станції-Один виявився пізнавальним не так у технічному, як в історичному плані. Ця орбітальна станція, одна з шести, що нині оберталися навколо планети, наочно відображала всі етапи стрімкого повернення Ютланда в космічну еру. Зовні вона мала досить потворний вигляд — як, власне, і всі космічні споруди, що були побудовані не „під ключ“, за єдиним планом, а поступово розросталися, з року в рік отримуючи нові модулі й секції. При їх монтуванні, звісна річ, виходили не з міркувань краси й елеґантності, а передовсім дбали про максимальну стійкість і функціональність конструкції. Основою, своєрідним „стрижнем“ станції був велетенський авіаносець часів Другої Проціонської Війни, який понад сотню років укривався космічним пилом у локальному просторі Вавілона, поки батьковий уряд не викупив його через посередників буцімто на металобрухт. До речі, доправлення цього антикваріату до Ютланда зайняло близько року.

Станція-Один слугувала базою для Зоряного Флоту, ще чотири належали до Угруповання Планетарної Оборони, а шоста була орбітальним судоремонтним заводом, де зокрема встановлювали на кораблі додаткові пари вакуумних емітерів. Як я вже казав, зайві емітери (або потужніші, ніж цього потребувала тонажність корабля) не додавали ні швидкості, ні маневровості в спокійному вакуумі. Проте Ютланд, розташований майже в самому центрі обширної реліктової аномалії, перебував у зовсім інших природних умовах, ніж решта населених планет. Його флот потребував таких міжзоряних кораблів, які б легко долали півсотні світлових років аномальної зони і могли витримувати посилений ґравітацією шторм в інсайді хоча б на відстані кількох астрономічних одиниць від зорі, щоб не гаяти надто багато часу на політ з досвітловою швидкістю в межах системи.

— Спочатку ми думали, що доведеться витратити багацько зайвих коштів, — розповідав капітан Ольсен, дивлячись разом з нами крізь прозору оглядову стіну диспетчерської на есмінець, обладнаний п’ятьма парами вакуумних емітерів замість звичайних трьох. — Купувати не лише кораблі, а й додаткові комплекти емітерів до них було б дуже накладно, та й викликало б нікому не потрібні запитання. Та цього, на щастя, не знадобилося, бо кораблям, призначеним для оборони планети, ніякі емітери не потрібні. Тут, в околицях Ютланда, не годиться звичайна тактика космічного бою, базована на маневрах із зануренням і спливанням. Досить супротивнику пірнути в апертуру, не кажучи вже про інсайд, і назад він уже не повернеться.