Читати книгу - "Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік"

Себастьян Олів’єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на “Віргінії”? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?

— Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ми перев’язали її. Якщо сеньйор Олів’єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу…

Підійшовши впритул до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.

— Я хочу говорити з вами як джентльмен із джентльменом.

— Прошу.

— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.

— Слухаю вас, сеньйоре Олів’єро.

— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбивчих сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.

Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.

Професор устав з-за столу. За ним підвелися Бунч і Самсонов.

Комісар Олів’єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.

— Сеньйоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, — я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов’язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутись до Сьюдад-Болівара. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!

Він бундючно вклонився і вийшов із хижі.

Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки і броди. Йому не раз доводилось ходити з свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу пуми, а про араньямону навіть не чули.

Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звали Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.

Однак треба було поспішати. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, їм не уникнути лиха. Адже воїни Ганкаура були жорстокими, уміли битися і вживали найпідступніших прийомів нападу. Хоч вони й не мали вогнепальної зброї, але своїми стрілами, змащеними отрутою кураре, наганяли страх на всю округу.

— Не треба брати багато їжі, — казав професорові Тумаяуа. — Легко ходити — далеко ходити.

Але сам він бере дуже багато їжі. І всього іншого, що може знадобитися в далекій дорозі. Він хоче бути і носієм, і провідником, і добрим порадником білих людей, які ще там, на “Голіафі”, стали йому друзями. Серце юнака відкидає думку, що вони — “аборісада”, погані чужинці, про яких так часто говорить батько, ті самі “аборісадо”, що занапастили їхню країну і своєю жадобою кинули тінь смутку на вічно веселе сонце. Не може того бути! Тумаяуа вірить веселому, доброму Олесеві і його батькові, і товаришам його батька. І тому Тумаяуа вибирає найлегший шлях і в очах його, що звертаються до білих братів, стільки суворої, земної турботи.

А сельва все важче зводиться перед ними, і ліани, ніби живі, тягнуться зі всіх боків, звисають зміями, обплутують дерева лапами спрута, корчаться в повітрі. Ліс такий чудернацько великий, темний, німий, він так давить, навалюється на мозок, впивається зеленими очима в серце, що вже зовсім не почуваєш ні своїх ніг, ні своїх рук, ні своїх легенів. І здається тобі, що не ти йдеш, що не ти ступаєш по м’якому, прілому листі, а хтось інший іде і чує все, а ти — тільки дивишся на нього оддалік, стежиш за ним повним зеленої каламуті поглядом. Все тут стерте, змішане, розчавлене вагою велетня. Вологі солодкувато млосні випари немов змішалися з чорним мороком і проникають у кров, як отрута.

Тільки Тумаяуа іде вільно й легко, і байдуже йому до ліан, до дурманливо-вогкого смороду, до зелених очей сельви. Пружною ходою ступає він по ледь видимій стежці, перестрибує з стовбура на стовбур, рубає тесаком густе плетиво ліан. І здається, він зовсім не втомлюється, і ця безугавна гра в довгої лози з ліанами й гілками наче завдає йому втіхи. На його обличчі немає й сліду виснаження, тупої байдужості. Навпаки, він увесь час жадібно вбирає в себе гру навколишніх барв, він ловить якісь таємні голоси пущі, він радіє незбагненно-прекрасним звукам. Кожен порух, кожен жест його гнучкого, бронзового, лискучого тіла немов пройнятий веселою безтурботністю. Зрідка він спиняється, впевнено, твердо, несподівано, і тоді вся його істота кам’яніє, зливається з сельвою. Вже не (розрізнити ні рук його, ні обрисів голови, ні всієї високої, гінкої постаті. Він розтанув у каламутно-зеленому потоці сельви, у вічному потоці століть. Маленька душа древнього воїна ніби ввібрала в себе всі звуки і всі шерехи сельви, напружилась, гаряче тремтить в чеканні. Очі індіянина рівно і владно дивляться в холодну пітьму. Шукають чогось, витягують з глибини нетрів.

— Якщо сеньйори бажають, — каже Тумаяуа, — я покажу сеньйорам печеру з таємничими знаками.

— Далеко