Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

– Приведи чортових коней! – заволав він знову, й Джейк завагався, а тоді кивнув, знову виліз із канави й зник. Артур чекав, обливаючись потом, відчуваючи, як несамовито дрижать плечі, спина й ноги, повторюючи знову й знову: – Тримайся, тату. Тримайся. Він скоро повернеться. Просто тримайся.

А тоді Джейк знову прийшов, з двома кіньми, зі збруєю й усім необхідним, – тут нічого не скажеш, цього єдиного разу Джейк зробив усе, що треба, й зробив це швидко – і вони стягли трактора з батькового розбитого тіла, й Артур, тепер уже схлипуючи, поніс його на руках через поля в дім.

*

Мати сказала:

– Я не думала, що це буде він. Я думала, що втрачу котрогось із вас. Я й подумати не могла, що це буде він. Я думала, ми житимемо разом іще багато, багато років. Я думала, ми разом постаріємо.

Джейк сказав:

– Я думав, що коли виросту й знайду десь роботу, робитиму щось важливе, він побачить, що я не нездара. Хочете знати правду? Я ненавиджу його за те, що він помер, так і не дізнавшись, що я не нездара. Така моя правда.

А Артур – в Артура не було слів.

Глава 9

«Винагорода за відстріл вовків буде скасована в травні»

«Фахівці попереджають: силосування – це досить непросто»

«Теміскеймінг спікер», травень 1960 року

Вони стояли поруч із овочевою грядкою, коли кадилак заїхав на подвір’я. Всі рушили в його бік, але коли двері відчинилися й вийшов якийсь чоловік, Лора спинилася так різко, що Ієн наштовхнувся на неї.

– Джейк, – сказала вона. Тільки одне слово.

Ієн зацікавлено перевів погляд із неї на незнайомця.

Незнайомець став усміхатися ще ширше. Він стояв, спираючись на машину, склавши руки на грудях, перенісши вагу на одну ногу. Був вбраний у костюма, що в Струані нечасто побачиш, і взутий у дуже чисті черевики.

– Привіт, Лоро, – мовив він. – Як справи на фермі?

Його слова прозвучали швидше як жарт, ніж як питання, і, напевно, Лора теж так їх сприйняла, бо не відповіла нічого. Чоловік перевів погляд з неї на малюка, якого вона тримала, а тоді на Ієна, Джулі й нарешті на Марча.

– Один, два, три, чотири, – сказав він задумливо. – Видно, ти часу не марнувала. – Він знову глянув на Ієна й схилив голову набік. Він усе ще всміхався, але вигляд мав збентежений. – Ти Картер? – запитав він.

Здавалося, це питання знервувало Лору. Вона переклала малюка з одного стегна на друге й сказала:

– Ні, ні, це не Картер… Перепрошую, я мала тебе представити. Це Ієн, лікаря Крістоферсона син. Він улітку допомагає Артурові. А це маля не моє, я просто приглядаю за ним до вечора. Ієне, це Джейк, Артурів брат. – Вона завагалася, а тоді додала: – Ліпше було б тобі нас попередити, Джейку. Ліпше було сказати, що приїдеш.

– Це зіпсувало б сюрприз. – Він ступив уперед і простягнув Ієнові руку. – Я й подумав, що ти ні на кого не схожий, – сказав він.

Ієн поручкався з ним.

– Радий знайомству.

Він працював на фермі вже три літа й жодного разу не чув від Артура, що той має брата.

– Картер зараз не вдома, – сказала Лора. – Він скоро повернеться. А Артур у полі.

Джейк засміявся.

– А де ж іще? – мовив він. – Як у нього справи?

– Ой, та все гаразд, – відповіла Лора. – У нього все гаразд. У нас усіх усе гаразд.

Джейк зацікавлено оглянув подвір’я.

– Непогано тримаєтеся. Гарний сарай. Новий?

– Років зо п’ять. Так, йому десь п’ять років. – Запало мовчання. – Напевно… напевно, ти голодний, – вела далі Лора. – Ти здалеку приїхав? Хочеш чогось перекусити? До вечері ще досить далеко. Ти залишишся на вечерю, правда? Але тим часом… – вона змовкла. Вона здавалася знервованою, подумав Ієн. Вона говорила з Джейком ввічливо, як говорять з незнайомцем або з людиною, з якою незручно розмовляти.

Джейк знову до неї всміхався.

– Я зупинився в місті, глянув що і як. З’їв шматок пирога в «Гарперзі». Але, звісно, я залишуся на вечерю. Власне, я сподівався погостювати у вас день-два.

– Ох! Певна річ, – поспішила відповісти Лора. – Певна річ, залишайся на скільки хочеш… – вона опустила погляд на Джулі, – серденько, це твій дядько Джейк. Привітайся.

– Привіт, – прошепотіла Джулі.

– Привіт, – у відповідь прошепотів Джейк. – Ти дуже схожа на маму, ти про це знаєш? – Джулі похитала головою. – Тобі дуже пощастило, – додав Джейк і моргнув їй. Джулі зніяковіло всміхнулася, і Джейк знову перевів очі на Лору. – Напевно, я занесу валізи й піду знайду Арта.

– Ой, не йди в поле, – випалила Лора. – Там дуже мокро. Зіпсуєш черевики. Ієн сходить покличе його, правда, Ієне?

– Звісно, – відповів Ієн. Тепер він помітив, що Джейк кульгає. Поліомієліт? Нещасливий випадок? Його батько точно знає, чому саме.

– Підемо разом, – весело мовив Джейк. – Нічого туфлям не зробиться. Я хочу здивувати Арта. – Він відчинив багажника й підняв дві валізи. Ієн ступив уперед і взяв їх, почуваючись, мов лакей. Джейк усміхнувся до нього. – Тільки якщо ти наполягаєш, – сказав він. – Візьмеш з Арта додаткову плату. «За додаткові послуги».

Ієн заніс валізи на кухню й поставив їх біля сходів. Крізь вікно він бачив Лору й Джейка, які й далі розмовляли. Або ж, може, Лора просто слухала. Тепер вона тримала малюка перед собою й дивилася кудись над Джейковою головою. Марч крутився навколо неї, коло за колом, зиркаючи на незнайомця. Доки Ієн спостерігав, Лора поклала вільну руку йому на голову й притулила до себе. Він обійняв її за коліна, а вона гладила його волосся. Джулі й далі стояла за нею, тож Лора була наче окутана дітьми. Вийшла б непогана картина, подумав Ієн. Вона називалася б «Мати». Однак щось у цій сцені було не таке життєствердне, як на цю назву.

Він підійшов до дверей, Джейк побачив його й смикнув головою, маючи на увазі «Йди сюди, підемо», тож Ієн вийшов і попрямував до них.

– Ієн знає, на якому він полі, – сказала Лора, коли він підійшов. – Він буде радий тебе бачити, Джейку.

Сама вона далеко не раділа, подумав Ієн. І про себе поцікавився, чи знав про це Джейк. Але той поводився бездоганно невимушено.

Вони пішли доріжкою, Ієн старався не йти надто швидко. Джейкове кульгання було досить відчутне.

– Отож, – почав розмову Джейк— Відколи ти працюєш на мого старшого брата?

– Років зо три.

– І що,