Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

У мене в голові гупало кувалдою: «І Любочку мою, і Любочку зачепила!» Але така думка мене вбила б цілковито, і я її відігнав.

Я — людина. І мусив жити. Заради своєї родини.

Таким чином я призначив собі перепочинок від Лаєвської та всіх, хто з нею.

Минуло кілька днів. Я остаточно повернувся до свого нормального стану впевненості.

Дії Лаєвської я вже розцінював як злісне хуліганство і більш нічого. Бабські штучки. Пшик. Якщо я не буду піддаватися на її витівки, їй набридне мене цькувати.

На службі справи йшли добре, навіть успішно.

Я спокійно сидів і розбирав робочі папірці.

І щойно мене покликали до телефону, відчув, перепочинок закінчився.

Телефонувала Євка. Сказала, щоб я мав на увазі її весілля. Мені запрошення від Хробака. Буде Свириденко, ще багато начальства з боку нареченого. Самостійно вона б мене не покликала, але Хробак розпорядився, щоб вона забезпечила мою явку. Святкуватимуть у домі Євки. Тобто Лілії Горобчик.

Спочатку вирішив не йти. Але потім оперативний досвід переважив: треба.

А поки на порядку денному у мене стояв Штадлер. Навіщось Лаєвська наказала Світлані розіграти виставу. Навіть робила наголос у своїй брехні на те, що саме з’явився Штадлер, а вона при ньому як супроводжуюча інваліда.

Йшов до Штадлера з посмішкою. Ось шкандибаю до німого. Щоб запитати про Зуселя, який тепер теж безсловесний.

Штадлер зустрів мене зажурено. Відразу взявся за писанину.

Я читав за ним кожну літеру. А він їх від швидкого хвилювання часто пропускав і плутав місцями.

Виклав, що його довго випитувала Лаєвська про мене. Але він нічого не сказав. А яким чином їй стало відомо, що він зі мною дуже добре знайомий? А таким, що їй розповідав покійний Гутін, як вона запевнила Штадлера.

На моє питання, куди Штадлер пішов після того, як я його відправив від себе у вечір приходу Зуселя, Штадлер написав, що додому, і що інших думок у нього тоді й бути не могло.

Штадлер, коли писав, часто слинив хімічний олівець, і на обличчі у нього утворилися сліди. Зокрема, на губах і на лобі, тому що він то рот мусолив кулаком, то тер чоло.

Я сказав, що недавно бачив Зуселя і що Зусель просив переказати вітання. І нагадав про гроші.

При згадці про гроші Штадлер захвилювався, членороздільно замукав і замахав руками, виказуючи заперечення.

Я відверто, але м’яко запитав, навіщо Зусель тягнув із собою гроші? Може, хотів мені дати хабаря?

Штадлер нічого не написав. Але плечима не знизав і руками не розвів. Навіть головою не похитав.

Із чого я зробив висновок: обманює і приховує.

Тоді я перейшов до інших нот.

Згріб його писанину, скинув на підлогу і розтер чоботом.

Показав пальцем униз для наочності:

— Це твоя писанина. Поки що. А можеш і ти сам так лежати. І тебе чоботом будуть розтирати на мливо. Де гроші?

Штадлер не поворухнувся. Олівець відкинув — він саме підкотився йому під лікоть. Я олівець зловив і націлив просто в око Штадлеру. Олівець не дуже гострий. Але Штадлер мав досвід з органами. Знав, чим справа може закінчитися.

— Ну, Веніаміне Яковичу?

Штадлер дивився на обслинений грифель, як на страшного ворога. Ніби в руках у мене пістолет.

Дивився-дивився і раптом опустив голову, руки вільно звісив уздовж спинки стільця. Відкинувся назад. А ноги витягнув. Навіть нахабно витягнув. Трохи шарпнув мене за чобіт.

І так завмер.

Я гукнув, щоб він поводився як людина, а не як рецидивіст-відмовник на допиті.

Штадлер підвівся, витягнув руки по швах. Задер підборіддя і засміявся. І сміявся довго. І витріщався мені в очі. І плювався синьою слиною.

Але я й не таке бачив.

Зібрав папірці з підлоги, сунув у планшетку. Не поспішав, застебнув на всі пряжечки.

І сказав на прощання:

— Спасибі, громадянине Штадлеру. Що треба — ви повідомили органам у моїй особі. І поплювалися добре, від душі. За все своє життя відплювалися. Але чим ви плювали? Якою слиною? А тією слиною, якою олівчик свій наклепний мочили, щоб ясніше мені видно було. Гидко на вас дивитися.

Штадлер на мої слова щось замукав, але неголосно. Я не слухав.

Усе, що мені від нього треба було, все було у мене.

А було у мене ось що.

Перше. Штадлер за мною не стежив, коли я тягнув умовно покійного Зуселя.

Друге. Лаєвська якось пов’язана із Гутіним.

Третє. Гроші у Зуселя все-таки були. І вони кудись поділися. І Штадлер знає, куди і для чого Зусель ці нещасні гроші тягнув за собою в Чернігів. І головне, знає, що у мене їх нема. Якби він думав, що гроші у мене, він би не так себе проявив. Він усіляко показав, що це не його справа — знати про гроші. А він, навпаки, не дуже глибоко приховував, що знає. А не виказує свого знаття у цьому питанні з принципу. І плювався він для показу принципу.

І ось підсумок.

Гроші у Зуселя були такі, що стосуються не тільки його, але й ще когось. Тобто якщо зрозуміло висловитися — общак. Не злодійський, але на якусь спільну справу. А Зусель на зразок скарбника або збирача.

І тут я зачепився за слово — «збирач». І згадав, як мені Євсей розповідав про Зуселя. Ходить по людях, набридає з розмовами і пропагандою.

А може, він саме гроші й збирав? І не жебракував, а саме збирав. Тобто йому давали не на життя, а на якусь справу. На якусь сіоністську справу. Він же виключно до євреїв навідувався. Хто за ідею давав. А хто — щоб спекатися.

І до Євки з Малкою як свій забігав. А Малка — та й слова не по-своєму не каркне. Гир-гир. І хлопців у Євсея Зусель обрізав. За