Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— У нас є два фото, — розтовкмачив йому я. — Одне в неї, друге — в мене. Мені би не хотілося, щоб копи схопили тебе. Це було б занадто просто, а я хочу, щоб Мейсі та Старкі мали великі неприємності, коли світлини з’являться у «Віснику». Ось чому я тебе й відпускаю.

І кивнув йому на віконце вгорі.

— Як ти гадаєш — зможеш туди вилізти?

Перш ніж він встиг відповісти, ще три кулі прошили двері, але ми не звернули на них жодної уваги.

— А навіщо? — запитав він, намагаючись збагнути почуте своїми курячими мізками.

— Дідько! — вигукнув я. — Що ще ти хочеш, щоб я тобі повідав? Тікай звідси, поки копи тебе не схопили. Дремени з цього міста! Якщо будеш достатньо розсудливим та обережним, то зможеш уникнути їхньої пастки.

Тепер я бачив, що до нього поступово починає доходити.

— Пастки? — тупо повторив він.

— Послухай-но, здоровенний та безнадійний ідіоте! — сказав я, відчеканюючи кожне слово. — Старкі продав тебе з тельбухами. Копи вже йдуть по твоєму сліду, а я даю тобі шанс утекти. Тепер ти врешті розумієш?

Він поглянув на двері, і обличчя його налилося кров’ю.

— Негідник! — промовив він крізь зуби. — То ось як він зі мною!

— Йди ж бо, нікчемо! — сказав я. — Ворушися! Я вже врешті хочу поговорити зі Старкі.

— І я також, — упівголоса сказав він, та, підстрибнувши, вхопився за верх слухового вікна і виліз на дах. Коли він вже був на даху, почулося виття поліцейської сирени. Воно пролунало вельми вчасно.

Я гукнув йому:

— Швидше! Вони їдуть сюди!

Я чув, як він вилаявся, а потім розлігся тупіт ніг на даху. Ще за мить він, певно, виліз на пожежні сходи і втік.

Одрі дивилась на мене здивовано-недовірливо. Я підійшов до неї і взяв за руку.

— Спокійно! — підбадьорив я її, посміхнувшись. — У нас повно роботи.

— Але що ми можемо робити? — перепитала Одрі. — Вони ніколи нас звідси не випустять!

— А це ми ще побачимо, — зауважив я, полишаючи її і підходячи до дверей. Притиснувшись до стіни, узяв ключ, провернув його в замку і розчахнув двері.

— Скажіть Старкі, хай заходить! — крикнув я. — Хочу з ним побалакати!

У відповідь почулися постріли, і ще один шматок штукатурки відвалився від протилежної стіни.

— Агов! — гукнув я. — Припиніть це! Я хочу поговорити зі Старкі!

На мить запала тиша. Я чув, як хлопці за дверима перемовляються.

Звук сирени ставав голоснішим. Нарешті хтось озвався:

— Кидай свою «пушку» і виходь із піднятими руками!

Одрі сказала:

— Я не піду!

Я посміхнувся їй, викинув свій револьвер за двері й почув, як той клацнув, падаючи на підлогу. Я вийшов із піднятими руками.

Тут же мені в спину тицькнулося дуло пістолета.

У кінці коридору стояло четверо чоловіків. Старкі був серед них. Той, що тицяв у мене пістолет, був миршавенький, злобний бандит, одягнений у поношений чорний костюм. Він сердито зирнув на мене, коли я обернувся.

Старкі підійшов, і на його блідому худому обличчі читалося здивування.

— Обшукайте його! — голос його був верескливим та збудженим.

Бандит управно обмацав мене руками та кивнув головою.

— Все в порядку, — сказав він і відійшов, продовжуючи тримати мене під прицілом.

— Хочу поговорити з вами, — сказав я Старкі. — Лише ви, я та Одрі Шерідан.

Певно, йому щось не сподобалося в тоні, яким я це сказав, а, можливо, стало просто цікаво, тим не менш він пройшов у кімнату, а я — за ним. Уже біля дверей він сказав своїм людям:

— Будьте тут і реагуйте швидко, якщо цей тип надумає викинути якийсь трюк!

Тоді вийняв ключ із дверей і віддав миршавенькому бандитові.

Ми стояли посеред кімнати за зачиненими дверми і дивилися один на одного.

Одрі стояла коло ліжка. Вона була напружена, однак у погляді її читалась цікавість.

— Послухайте! — сказав врешті я. — Пропоную вам обмін. Річ у тім, що ваша донька Една у мене.

Навіть якби кінь брикнув його копитом у пику, то й тоді ефект був би меншим, ніж від моїх слів.

Довго ми стояли отак, вдивляючись один одному в обличчя. Лице Старкі враз наче пожовтіло, а очі розширилися. Він підійшов до ліжка і сів.

— Вам не слід було мені цього казати, — сказав він, дивлячись собі під ноги. — Ви навіть не уявляєте, у що ви тепер вляпалися.

Я знайшов сигарету і запалив її.

— Отямтеся, — лагідно сказав я, — Поки що це ви влипли. Або ж ви відпускаєте Одрі Шерідан, або з Едною буде покінчено!

Він звів на мене погляд. Очі його палали.

— Де вона?

— В безпечному місці, — озвався я, сідаючи на краєчок столу і розкурюючи сигарету.

— Ви мені зараз це скажете, — сказав він погрозливо. — І то негайно! Я знаю, як розговорити таких, як ви!

— За кого ви мене маєте? — спитав я. — Якщо за десять хвилин я не зателефоную своїм хлопцям, то вашу Едну розчленують. І дозвольте вас запевнити, що для моїх людей це не буде надскладним завданням.

Він витріщився на мене, потім відвів погляд. Я зрозумів, що цього разу висловився гранично ясно.

— А тепер послухайте, — скоромовкою продовжив я. — Вам не вдасться викрутитися у цій справі. Потрібен хтось, хто відповість за смерть Діксона. Скажімо, хай це буде Джефф. Зробіть, як я кажу, і тоді вам від того не буде жодної шкоди. Однак якщо ви розпочнете якісь дії проти мене, то я згодую вас собакам — як зробив це із Джеффом.

— Діксон помер від серцевої недостатності, — не дуже переконливо сказав Старкі.

— Бачу, ви все ще не розумієте, — сказав я, зісковзуючи зі столу й підходячи до нього. — Я доволі миролюбний, допоки мені не допечуть. Мене вже нудить від вашого Кренвіля, тож я маю намір висадити його в повітря. І якщо ви не дослухаєтесь до моїх слів, то злетите в повітря разом із усіма — мені на це начхати. Діксона задушив один із ваших людей. Той виконував ваш наказ. Поки що я не готовий це довести. Але ще до того, як я зажену вас у глухий кут, ви