Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

Ноббі прихилився до парапету і вивудив вогкий недопалок зі своєї завушної попільнички. 

— Чув, як пройшла процесія, — зауважив він. 

Колон набив люльку і запалив сірника до каменя позаду. 

— Якщо той дракон живий, — сказав він, випускаючи струмінь диму і перетворюючи невеличкий клапоть туману у смоґ, — то він має забратися звідси до дідька, кажу вам. Місто — для дракона не місце, — додав він тоном людини, яка довго намагалася себе переконати. — Він полетів собі кудись, де високо і багато їжі, згадаєте мої слова. 

— Кудись, як у місто, маєте на увазі? — спитав Морква. 

— Стули пельку, — хором відповіли йому решта двоє. 

— Киньте нам сірники, сержанте, — сказав Ноббі. 

Колон підштовхнув пачку лихих жовтоголових люциферів по даху. Ноббі взяв одного, та сірник тут же звіяло вітром. Клапті туману пропливли повз нього. 

— Здіймається вітер, — зауважив він. 

— Добре. Мені вже цей туман у печінках сидить, — відказав Колон. — То що я там говорив? 

— Ви говорили, що дракон полетить за багато миль звідси, — підказав Ноббі. 

— А, так. Ну що ж, це має сенс, правда ж? Я маю на увазі, що я не крутився б тут, якби міг полетіти геть. Якби я міг полетіти, я не сидів би собі на даху на якійсь старій загидженій статуї. Якби я міг полетіти, я б… 

— Якій статуї? — спитав Ноббі, не донісши сигарету до губ. 

— Оцій, — сказав Колон, стукаючи по каменю. — І не намагайся нагнати мені страху, Ноббі. Ти знаєш, що на Дрібних божествах сотні старих запліснявілих статуй. 

— Ні, не знаю, — сказав Ноббі. — Що я знаю, так це те, що їх усіх зняли минулого місяця, коли тут міняли покрівлю. Тут тільки дах і купол, і все. На такі речі слід зважати, коли патрулюєш. 

Запала глуха тиша, сержант Колон поглянув униз на камінь, на якому сидів. Той мав конусоподібне завершення, лускатий візерунок і якусь неозначувану хвостоподібну якість. Тоді він провів по ньому поглядом вгору, у туман, що швидко щезав. Дракон, який лежав на куполі Дрібних божеств, звів голову, позіхнув і розгорнув крила. 

Розгорнути їх було непросто. Це тривало якийсь час, поки розсувався складний біологічний механізм із ребер та складок. Тоді, із розпростертими крилами, дракон позіхнув, зробив кілька кроків до краю даху і полетів. 

За певний час над краєм парапету з’явилася рука. Вона якусь мить помацала навколо, поки не знайшла достатню опору. Почулося кректання. Морква виліз на дах і витягнув за собою двох інших. Вони лягли навзнак і віддихувалися. Морква зауважив глибокі подряпини в металі, які залишили драконові пазури. Таке складно не зауважити. 

— Може, — захекано сказав він, — може, нам краще попередити людей? 

Колон підсунувся так, щоб глянути на місто. 

— Я думаю, не варто турбуватися, — сказав він. — Я думаю, вони скоро про це дізнаються. 

Верховний жрець Сліпого Іо затинався під час промови. В Анк-Морпорку, наскільки він знав, ще ніколи не було офіційної коронації. Давні королі цілком добре давали собі раду зі словами на зразок: «Ми ймемо корону, як видати, і порішимо всякого нікчемника, що на неї посягне, во ім’я володаря Гаррі». 

Окрім всього іншого, це було доволі стисло. Він витратив чимало часу, щоб написати трохи довшу і більш відповідну духові часу промову, і тепер із труднощами її пригадував. 

Жерця також відволікав цап, який прихильно і зацікавлено за ним спостерігав. 

— Закінчуйте з цим, — просичав Вонс зі свого місця позаду трону. 

— Всьому свій час, — відсичав у відповідь жрець. — Це коронація, щоб ви знали. Спробуйте виявити трохи поваги. 

— Звісно ж, я виявляю повагу! А тепер закін… 

Почувся крик, звідкись справа. Вонс глянув у натовп. 

— Це та леді Ремкін, — сказав він. — Що там із нею? 

Люди довкола неї зараз схвильовано перемовлялися. Пальці вказували всі в один бік, наче маленький завалений лісок. То тут, то там лунали крики, і натовп рухався, мов приплив. 

Вонс глянув у сторону широкої вулиці Дрібних божеств. 

Там був не ворон. Не цього разу. 

Дракон повільно летів за кілька метрів над землею, зграбно змахуючи крилами. 

Прапорці, що перетинали вулицю, зачепилися й напнулися, як гігантська павутина, намотуючись на пластини на хребті створіння, і тріпотіли вздовж його хвоста. Він летів із витягнутою шиєю, наче його велетенське тіло тягли на буксирі, мов баржу. Люди на вулиці верещали і відштовхували одне одного в пошуках безпечного шляху. Дракон не звертав на них жодної уваги. 

Він мав би ревіти, та єдиним звуком було потріскування крил і тріпотіння стягів. 

Він мав би ревіти. А не рухатися повільно й обережно, даючи жаху час, щоб дозріти. Він мав би погрожувати. А не давати надію. 

Він мав би ревіти, а не м’яко літати під акомпанемент стягів, що жваво майорять. 

Ваймз висунув іншу шухляду свого стола і глянув на папери, які там таки були. Там насправді не було багато чогось такого, що він міг би назвати своїм. Клапоть пакетика з цукром нагадав йому, що він заборгував шість пенсів за чай. Дивно. Він досі не злився. Він буде злим пізніше, звісно. До вечора він буде лютим. П’яним і лютим. Але ще не зараз. Ще не зараз. До нього ще не дійшло, і він знав, що виконує якісь рухи, щоб запобігти думкам. 

Еррол мляво покрутився у своїй коробці, підвів голову і заскавулів. 

— Що сталося, малюче? — спитав, нахиляючись, Ваймз. — Проблеми зі шлунком? 

Шкіра малого дракона рухалася, наче всередині працювала важка промисловість. У «Драконячих хворобах» про це нічого не згадувалося. 

Набряклий живіт видавав звуки, немов від далекої і складної війни в зоні землетрусу. 

Це точно не було нормальним. Сибіл Ремкін казала, що дієті дракона слід приділяти велику увагу, оскільки навіть незначні проблеми з травленням можуть прикрасити стіни й підлогу жалюгідними шматочками лускатої шкіри. 

Але за останні кілька днів… ну, там була й холодна піца, і попіл від жахливих недопалків Ноббі, та й загалом Еррол їв практично все, що йому подобалося. Що, по суті, було всім чим завгодно, судячи з вигляду кімнати. Не згадуючи вже про вміст нижньої шухляди. 

— Ми не дуже добре про тебе дбали, еге ж? — сказав Ваймз. — Ставилися до тебе, як до собаки, чесно кажучи. 

Він замислився, який ефект на травлення мав писклявий гумовий бегемотик. 

Помалу Ваймз усвідомив, що віддалені вітальні вигуки перетворилися в крики жаху. 

Він непевно глянув на Еррола, тоді посміхнувся несамовито лихою посмішкою і підвівся. 

Чулися панічні крики та звуки натовпу, що розбігався навсібіч. 

Він натягнув на голову свій побитий шолом і жваво по ньому пристукнув. Тоді, мугикаючи якийсь безумний мотив, неспішно вийшов з будівлі. 

Еррол певний час не рухався, а тоді, з надзвичайним зусиллям, напіввиповз, напіввикотився зі своєї коробки. 

Він отримував дивні повідомлення від вагомої частини свого мозку, яка контролювала його травну систему. Вона вимагала певних речей, яким він не міг дати назви. На щастя, вона до дрібних деталей могла їх пояснити складним рецепторам його велетенських ніздрів. Ті затріпотіли, втягуючи повітря в кімнаті для ближчої перевірки. Його голова повернулася, скануючи простір. 

Він проповз