Читати книгу - "Атарінья"

чогось підбігла княгиня Німлот, родичка мого Келеборна і жона Діора, з

63

наближеними еllet. Ці злощасні діви і жони навіть не відали того, що знає кожне

ельфеня-Нолдо: під час обстрілу – лягати на підлогу і рахувати залпи. В тулі має бути

не більше стріл, аніж…

- Артаніс , - знову докірливо мовив Фіндарато, - припини.

- Добре, - мовила Артаніс, - ось і ти не даєш говорити про минуле. Нехай воно там яке –

але воно було нашим.

Нерданель, щоб змінити тему розмови, оповіла Фіндарато про свої вчорашні підозри.

Оповіла з усміхом, але Ельда серйозно похитав головою:

- Цього просто не може бути, - вимовив, - я трохи знаю про силу подібних артефактів.

Відмовитись від Кільця, увібравши в себе якусь частину його міці, не під силу ні

Ельрондові, ні будь кому іншому. Тим більше – кого-кого, але цю тварь я відчув би

одразу. Не хвилюйтесь, ненько, Ельронд зовсім не є втіленим Чорним Мая. Швидше, він нагадує мені одного знайомого Адана…

- Кров Берена, - хмикнула Артаніс, - Ельронд є Ельфом, більшим Ельфом, ніж деякі

чистокровні, однак часом вона дуже відчувається – Беренова кров.

- За однією відмінністю, - мовив Фіндарато, - Ельронд ризикує собою і іншими задля

всіх Нолдо у Мандосі сущих. А Берен… Власне, я не хочу про це говорити… Це вже

стало піснею – нехай. Він виконав свою Обітницю, я виконав свою. Ми з ним нічого

одне одному не винні.

Одразу опісля цих слів явився Ельронд зі своїми близнюками, яких знову зоставив на

варті. Нерданель опустила очі, почуваючись трохи ніяково – вона не знала, що почув

колишній князь Рівендейлу з цієї розмови.

- Все гаразд, - мовив Ельронд бадьоро, - подальший успіх нашої справи залежить від

однієї особи. Якщо ця особа нині прибуде сюди – то я у тому успіху певен. Якщо ж ні

– ну, буде трохи більше клопоту і тільки.

- Кого ще, родичу, ти запросив до моєї господи? – озвався Фіндарато.

- Свого батька Еаренділя, - холоднокровно відповів Ельронд, - переможця дракона і

рятівника Середзем’я.

Арафінвіони мовчки перезирнулись. Тоді Фіндарато мовив стиха:

- Ти ризикнув довіритись йому?

- Ризикнув, - мовив Ельронд, - я мав з ним довгу розмову. На Білій Вежі. Нині він або

прийде, або ні. Однак – мій батько нас не видасть, він уже втратив одного сина, і не

хоче втратити мене.

- Тобто, - лагідно спитала Артаніс, - Еаренділь або віддасть нам Сильмарил, або ні? А

що буде, як не віддасть?

- Віддасть, - сказав Ельронд спокійно, - втім на випадок якихось несподіванок я

домовився з Фродо. Його дядечко Більбо колись іменував себе Викрадачем, але

дядечко дуже старий, а Фродо мені допоможе, в разі чого.

- Не повірю, - прошипіла Артаніс, - ти втягнув в це цю злощасну істоту, яку ми свого

часу послали на смерть?

- Фродо хоче жити у світі, - вимовив Ельронд, - де не буде ні Великого Кільця, ні його

великої місії. Його душу пропалено наскрізь – рани від такого артефакту не

затягуються… Але, вельможна Галадріель, не дивіться на мене так, неначе у мене

виросли ікла. Чи ви теж вважаєте, що я є черговим втіленням Мая Артано?

- Ти є черговим втіленням Берена Барагіріона, - пирхнула Артаніс, - Вишні Валар, за

кого я видала свою доньку? Для тебе немає перешкод – вихор, та й годі. Але

Еаренділь не прийде – він не настільки божевільний, як його син.

Тієї ж миті до покоїку увійшов Елладан (а чи Елрогір) - Нерданель ще не навчилась

розріжняти близнюків - і мовив стиха:

- Князь Еаренділь, наш родич…

Артаніс розвела руками з виглядом повної покірливості долі.

64

Еаренділь зайшов обережно, неначе сподівався якоїсь прикрої несподіванки. Він був

вбраний в сіру куртку, чомусь наглухо застебнуту, і такі ж штани. Зараз Аданедель дуже

мало був схожий на Ельфа – чоло його прорізали зморшки, а очі були червоними і

змученими. Він обдивився покоїк, заставлений шафками з книжковими сувоями, і

обережно присів на єдине вільне місце: широку канапу біля коминка.

- Вітаю вас, мій батьку і князю, - першим озвався Ельронд.

- О, я навіть про ввічливість забув, - мовив Еаренділь, - прошу пробачення у всіх, а

особливо у еllet…

Артаніс мило усміхнулась, одразу ж ставши тією Галадріель, сповненою величі, якою її

пам’ятали в Середзем’ї всю останню епоху.

- Отже так, - розпочав Еаренділь непевно,