Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

– Як скажеш. Пам'ятай, я на зв'язку. Телефонуй, якщо буду потрібен, – Маєвський махає мені на прощання, я, своєю чергою, посилаю йому повітряний поцілунок. Наші посмішки завмирають, мить і вічність. Хлопці, попри все, ручкаються. Стас іде, а я дивлюсь йому вслід доки він не зникає за рогом будинку. Ну от, тепер я вільна від його тотального контролю, турботи, від нього. Можу робити, що хочу, але чи хочу я цього?

Зупиняю свій погляд на Віталіку. Він так ніжно дивиться на мене, милий такий. Мені треба забутися, аби відпустило те нестерпне щеміння всередині. Годі мліти серцю моєму з незносної туги! Ненавиджу себе, люблю Маєвського, але вирішую, що зараз цілуватимуся з Віталіком. Довго, шалено, пристрасно, до забуття, до тремо, до нестями. З відчаю, на зло Стасу, собі, обставинам, що такі несправедливі до мене. Віталік тепер мій хлопець, він має право, він заслуговує на мої поцілунки, він подобається мені, мені з ним добре, казково, він стане моїм коханням. А Маєвський – мій солодкий біль, нав’язливий, постійний, таємний… Надіюся, що це колись минеться!

– Валю, тільки скажи мені чесно, що він хотів? – допитується Віталік, пронизуючи мене своїм волошковим поглядом.

– Ти ж чув все те саме, що і я… Казав, що скоро їде додому. Пропонував їхати з ним.

– А ти?

– А я відповіла, що залишаюся. Припини. Ти ж прекрасно чув. А до твоєї появи ми говорили про те, що ви родичі, – переконана, що більше Віталію не треба знати.

– Зрозуміло! – з полегшенням видихає мій хлопець. Здається мені, що ревнує. Дивні ті чоловіки. Інколи так важко зрозуміти чим забиті їх голови. Звідки в нього з'явилася ця думка? Я ж так ретельно приховую від нього свої почуття до Станіслава. А Стас взагалі холодний до мене, наче айсберг.

– У нас же з тобою домовленість, ти не забув? – удаю таку байдужість до ситуації. – За тобою кіно!

– Я пам'ятаю, – Віталік тягнеться до мене, пригортає до себе, цілує. Я вторю йому, горнусь до нього, обіймаю за шию. Наші цілунки тривалі, пристрасні, гарячі, запальні, до нестями. Так добре! Чудово, здається у мене виходить в обіймах Віталіка забутися, відсторонитись від інших думок. Не знаю, як так, але він справжній чарівник, мій лік, моя пігулка від мого нав’язливого вірусу, що зветься «Маєвський Станіслав Максимович», який не відпускає остаточно, хоч я йому не треба, ну зовсім.

Віталік показує мені сад, а потім ми до опівночі в обіймах дивимось кіно. Чудовий незабутній вечір. Тривале розставання на порозі моєї спальні, обійми, цілунки:

– Добраніч, кохана моя Валентинко! Дякую тобі за прекрасний день та чудовий вечір, – слова Віталіка бальзамом лягають на душу.

– І тобі я вельми вдячна за все. Ти найкращий. Солодких снів, до завтра, – кажу це щиро, пригадуючи який незабутній день та казковий вечір він сьогодні подарував мені, а рука Віталіка все ще торкається моєї щоки. Прощальний поцілунок. Вау! Який він, який він шалений, мій Віталік…

– Валентинко, приснись мені сьогодні, будь ласка. Я так хочу провести з тобою ніч уві сні, де ми будемо цілуватися до рання… 

– Віталику, ти такий, такий…

– Який?

– Такий нестримний, запальний, такий… навіжений…, – я все ще цілую його, як і він мене. О, боже! Між нами такий магнетизм, бажання, потяг… Я відчуваю його всім тілом, він так близько. Здається я готова сьогодні зробити це… з Віталіком, але… Він відсторонюється, робить крок назад, відпускає мене з обіймів…

– Кохана моя, янголе мій, прошу тебе…, просто приснись мені цієї ночі, обіцяєш? 

– Віталику, ти…, ти… Я спробую… я не знаю, не вмію приходити у сни. Я хотіла б…

– Ні-ні, тільки нічого не кажи… не зараз… не сьогодні, будь ласка… Ти не повинна… Я вже піду, до завтра, солодких снів, кохана моя дівчинко! 

– До завтра, – шепочу в нічну темінь. Віталік задкує до дверей своєї спальні. Повітряні поцілунки, помах рук, хвилинка мовчання. Віталій зникає за дверним полотном. Я теж, зачинивши двері своєї спальні. 

Хвилинку ще стою, підпираючи двері, пригадую його слова. Так бентежно. Я сьогодні готова була віддатись йому, але Віталік…

Збираюсь з думками, топаю в душ… Довго балдію під струменями води, пригадуючи свій сьогоднішній день. Чудовий, такий насичений, такий різнобарвний. Вкладаюся в ліжко як є, волога й гола. Закутуюсь в невагомий гладкий шовк літньої ковдри.

Думки клубочаться в моїй голові без упину. Лежу в очікуванні сну, який ніяк не приходить. Так приємно ніжитися на тонких простирадлах. Тіло лоскоче гладкий шовк, розморює, так затишно, так добре. Вже навіть срібний промінь місяця бешкетно в ліжко проріс, а мені все ще не спиться. Треба напевне спуститися вниз, на кухню й попити води та прихопити з собою принаймі стакан чи навіть цілий дзбан. Не завадить…

Мої звичні потягушки, ковзу шовком по ліжку. Одягаю халат. Лагідний шовк огортає моє тіло. Прохолода й ніжність бентежать. Обережно виходжу в коридор. Нікого немає. Тільки темінь та тиша. Роблю перші кроки, спрацьовує датчик руху, і дорогу мені освітлює тьмяне світло. Спускаюсь до кухні.